Ти піде́ш за межу.
Не волоссям – розпушеним пір’ям
Я тобі помашу, і у небі розтане той слід,
А тоді посаджу я бузок, бузину на подвір’ї,
І в замерзлім ставку від човнів відганятиму лід…
Та не стане мені
До снаги ті думки відганяти,
Що як птахи, знялись, і кружляють собі досхочу..
У волосся вплету я стрічки із зеленої м’яти…
Брати їжу із рук я місцевих сорок приручу..
Не зійдуть навесні
Ті, що кинув ти в землю, тюльпани.
Та розквітне бузок. Я на долю собі зворожу.
Подорожник та ти́рлич закриють скривавлені рани…
А чому я сама – бузині, як сестрі, не скажу…
Не скажу…
Ти напевне забудеш дорогу додому,
Перестануть думки́ скрекотати, як зграя подру́г.
Тільки пісня далека, чомусь невловимо знайома
Нагадає, як медом тебе годувала із рук…
14.02.2025
