Замість коментарів
1.
Тема національної ідеї виникла у спілкуванні з друзями. Звідти почала зростати та виховуватись – і нарешті живе самостійним життям. Має свої потреби та прагнення; і вимагає місця у моїх творах, – зокрема, в есе «Расскажите нам о Европе», яке я публікую паралельно. За спільної згоди я гнобив її й скорочував… та куди ж її влаштуєш, таку дорослу. Навіть у формат коментарів не втиснеш. Зрештою, трохи потовкшись по тексту, залишивши невиразні сліди узагальнень, тема національної ідеї знайшла собі оселю на цій сторінці – і, сподіваюсь, дасть мені спокій.
2.
Розрізняють три фактори, що визначають національну належність людини: грунт, мова та кров (тобто спадковість). При цьому грунт та кров визначають націю, до якої людина належить, а мова та кров – її національність. Нацією вважається народ держави, утвореної титульною національністю.
Взявши до уваги ці обставини, маю зазначити, що нація українців являє собою певний історичний парадокс. Ми виникли як етнос чотири віки тому (цифру 450 я відкидаю як перебільшення), а українська держава існувала лише декілька десятиліть; не рахуючи, звісно, новітніх часів. Постає питання: яким чином українці зберегли свою ідентичність? Тут важливо пам’ятати, що то були за віки. Не вдаючись до відомих подробиць, торкнуся лише того списку, що наведений вище. Хто лишень не витягував грунт у нас із-під ніг і не оголошував його своїми історичними землями! Проте до останнього часу Україна мала лише одну територіальну суперечку: про острів Зміїний. І навіть Росія, анексувавши Крим, офіційно не оголосила про свої історичні претензії на нього. Тобто український грунт ідентифіковано доволі чітко. Спадковість українців? Демографічна конвергенція, необхідно замкнена у державні кордони інших держав, не призвела далебі до асиміляції. Чому? І це при тому, що сам факт існування українського етносу у складі будь-якої імперії (за винятком СРСР) конспірувався або заперечувався. Це саме стосується і мови. Годі вже казати про ставлення царату до «малоросского наречия»; але, вибачте, я не вірю що «бабуся Австро-Угорщина» вже аж так толерувала українство протягом спільної історії. Зрештою, я веду до того, що ані грунт, ані кров, ані мова не могли бути об’єднуючими факторами; натомість вони мали самі зникнути як ідентифікатори під тиском історичних обставин. Парадокс полягає у тому, що не ці три чинники утворювали і об’єднували український етнос, а навпаки: первинним джерелом була національність, а «грунт, кров і мова» – наслідком. Ба навіть більше, не лише національність – нація існувала поза сталою державністю. І отже, аби уникнути дурної логічної тавтології «нація є причиною нації», мусимо шукати додаткове її джерело. Четвертий чинник.
3.
Власне, це все з аргументами і фактами, наразі змушений ступати на хисткий грунт версій та припущень, аби позбутися доконаної містифікації питання. Я не вірю, що хтось ладен дати на нього просту і доказову відповідь – легше просто заперечувати парадокс. Тому дозволю собі ознайомити читача зі своїм розумінням порушеної теми. Та перше зверну увагу на таке: грунт, кров та мова визначають національну ідентичність (у певному сенсі) з минулого. Четвертий чинник, який я маю на увазі, – з майбутнього. На мою думку, нація визначається також певною місією, яку їй належить виконати в історії людства. Якусь ідею, якусь загальнолюдську цінність ми маємо втілити у життя спершу для себе та принести до скарбниці об’єднаного людства. Так, мова йде про так звану «національну ідею», – принаймні, отримаємо якесь уявлення що це таке.
А ще до того, змінимо – сподіваюсь – свої уявлення про національну культуру, яку ми зараз примітивно розуміємо як культуру, що виникла у глибинах певної нації. І, назагал, ще більш примітивно розуміємо її як продукт лише духовного життя – тобто як справу і сенс духовної еліти суспільства. Така собі забавка для тихих нешкідливих причмелених диваків. Посмію заперечити, що матеріальна культура – теж культура, не гірша від мистецтва або науки. А культура споживання – не гірша від культури творчої; і в цьому розумінні атлантична попсоїдна імперія теж продукує цивілізаційний імпульс. Насправді ж культура – це спосіб життя нації, її метаболізм, у якому духовне і матеріальне своїми причинними зв’язками утворюють єдиний процес. Це і є достоту процес втілення національної ідеї у матеріальний світ.
Маючи на меті довести свої узагальнення до сьогоденної конкретики, торкнуся лише однієї сторони культурного поступу: тих ролей, які відіграють у ньому обивательська маса та духовна еліта. Ми вже звикли до словосполучення «суспільна свідомість», вже до певної міри розуміємо, що це. А як щодо «суспільної підсвідомості»? де йдуть процеси актуалізації та сублімаціїї витіснених прагнень суспільства? Не обов’язково у юрбі. Натовп розійдеться, а спільнота конформних обивателів як рушійний фактор історії існує завжди. Людина юрби не здатна повноцінно мислити – як еліта не здатна повноцінно діяти. Натомість еліта здатна сприйняти і осмислити ті підсвідомі прагнення і втілити їх у суспільні імперативи: мету, завдання, вимоги, що – повертаючись до першоджерела – сприймаються і втілюються в дію тією самою конформною масою. Отже, ми бачимо, що здійснення національної ідеї як процес суттєво залежить від здатності обивательської маси генерувати розвіяні кодони своїх прагнень – і так само від здатності духовної еліти сприймати ту інформаційну ауру як єдину ідейну сутність.
4.
Я навмисне обминав вплив маргінального поясу влади на здійснення цього інформаційного циклу. Найперше треба зазначити, що спотворення культурологічного обміну між обивателями («спільнотою») та духовною елітою полягає у намаганні влади (майже свідомому) уособити собою для спільноти – еліту, так само як і уособити собою спільноту – для еліти. Виразним прикладом такого фальшування є концепція «національної держави» як доконечної мети суспільства. Тоталітарна апологія агресивного конформізму певним чином відповідає базовим інстинктам юрби, проте не має жодного відношення до глибинних прагнень суспільства, до національної ідеї, латентним носієм якої є маса обивателів. Саме тому, що цей український варіант орвелівського «ангсоцу» з його девізом «усі як усі» конспірує конфлікт між владою і суспільством. А отже, і конфлікт прагнень. Безперечно, цей симулякр і узяв гору на Євромайдані. Юрба тим і відмінна від суспільства, що вимагає негайного здійснення своїх бажань – і, отже, оминає етап сублімації, осмислення своїх прагнень. Натовп збирається аби діяти, він потребує та вимагає наказу – будь-якого. Саме це і потрібно владі.
Що означає та фраза, яку кидали в обличчя залишенцям: «Майдан своєї мети досяг!»? А як щодо мети, якої прагнув народ – на Майдані і поза ним? Подивимося на отих залишенців – оце і є достеменно ми. Так, політикани доправили своєї; тепер однорідна влада не має принципових розбіжностей. Проте гомогенність влади – лише побічна її мета; головне ж – усамітнення обивателя, не здатного самостійно навіть висловити свої вимоги чітко і конкретно. І ганьба української духовної еліти, не здатної навіть почути цих вимог, відчуженої від закликів національної ідеї.
вересень, 2014
Література:
1.
Станіслав Біличенко. «Про що мовчать розумні українці».
http://www.pravda.com.ua/columns/2014/07/9/7031378/?attempt=1
2.
Остап Дроздов. «Західна Україна, на вихід»
http://gazeta.dt.ua/internal/zahidna-ukrayina-na-vihid-_.html
3.
Роман Ілик, народний депутат України, для УП
http://www.pravda.com.ua/rus/columns/2014/07/1/7030614/
4.
Андрій Портнов. Україна та її «далекий схід»
http://historians.in.ua/index.php/avtorska-kolonka/1231-andrii-portnov-ukraina-ta-ii-dalekyi-skhid-pro-halytskyi-reduktsionizm-ta-ioho-henealohiiu
5.
Ник С.Пичугин «Расскажите нам о Европе»
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523832
6.
В. Шпак. «Ми – слов’яни» Коментарі.
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494173
ID:
523835
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.09.2014 16:06:57
© дата внесення змiн: 19.09.2014 14:05:26
автор: Ник С.Пичугин
Вкажіть причину вашої скарги
|
