шкіра твоя пахне історією,
тихими чебрецевими ланами,
холодною вранішньою росою.
шкіра твоя пахне зрадами і цілунками,
зім'ятим сіном і димом,
солодким димом від вишневого гілля.
хіба можна сказати краще
про невловиме, аніж словами,
що майже вийшли з ужитку?
як вийшли і почуття, і відтінки сенсу,
що вони віддзеркалювали.
двадцять перше сторіччя
прийшло сезоном дощів,
і затопило антлантиду спогадів.
антлантиду неповторних моментів.
я лише іноді згадую,
що було щось до,
що існувало щось раніше
за комп'ютери, потяги, телефони.
воно сховано всередині.
диким звірям у неволі зрізають кігті
і вони слухняно ковзають паркетами,
п'ють із мисок дощову воду епохи,
ховають погляд у дальні кути кімнат.
але навіть у темряві —
особливо у темряві —
кожен звір може натрапити на слід.
твоя шкіра як поводир
для усього, що колись станеться.
вона веде його до мене —
моє майбутнє —
крізь напівтемряву порожніх вулиць.
ну, я не то, что верю своим словам. я убежден, что никакие слова тут ничего не изменят. здесь все зависит только от вашего личного опыта и ни от чего более. ) я бессилен, и я это признаю, но написать все-таки должен был, чтобы быть искренним хотя бы с собой.
Maria Volkova відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
что же, Ваша совесть перед собой может быть чиста.
не верю я вам. не верю как очевидцу прошлого, о котором вы пишете - огромного и забытого. похвально, что вы его выдумали для себя. осталось убедить остальных, что оно действительно существовало. лично я бы хотел большей искренности. но это лишь я, и вы, конечно, не станете со мной считаться. )
Maria Volkova відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я тогда тоже, сударь, вправе требовать от Вас искренности: если бы и вправду верили своим словам о том, что я не стану слушать, Вы бы молчали.