ЗАМІСТЬ ВСТУПУ
У 1987 році в складі групи Тернопільського клубу мандрівників і туристів, я побував в горах Путорана, що на Таймирі. Під час одного з переходів до Золотої Гори, мною було знайдено щоденника, окремі виписки з якого після трирічних вагань я наважився опублікувати. Річ у тому, що невідомий і, вочевидь трагічно загиблий автор щоденника був «мисливцем» за Сніговою людиною, або, як її прийнято ще називати, реліктовим гоміноїдом, а в щоденнику наведені , надзвичайно цікаві дані про спосіб життя і повадки цієї таємничої істоти, які можуть бути важливими для науки.
ПРО ЩОДЕННИК, ЙОГО АВТОРА І ДРУЗІВ АВТОРА
Записи в щоденнику зроблено на 150 пронумерованих сторінках загального зошита в клітинку. Кожний листок списаний з двох сторін дрібним почерком, клітинка в клітинку. Щоденник починається з того моменту, коли річковий теплохід «Професор Близняк» причалив до порту «Дудінка», на якому і приплили автор щоденника і двоє його друзів. Це трапилося другого липня 1985 року. З тексту щоденника випливає, що його автором була молода людина, яку звали Віктором. Друзі Віктора Андрій і Світлана. Андрій і Світлана були рідними. Братом і сестрою. Ймовірно, що Світлана була Вікторовою нареченою. Але достовірних даних про це немає.
Зошит було списано до останньої сторінки, запис на якій датований 20 березня 1986 року. Але був він мабуть не останнім. Можливо продовження щоденника є в іншому зошиті. Про існування якого можна тільки здогадуватися. Як, до речі, і про долю його автора – безумовно людини відважної, допитливої, і, що найважливіше , людини доброї.
Мої розвідки дають підстави припустити, що Андрія і Світлани теж немає в живих. Що і є причиною того, що досі не надано широкому розголосу, баченого і пережитого ними. Можливо саме вони, повертаючись з гір, попросилися на човен жителя Норільська Космолова Ігоря Петровича і разом з ним потонули в озері Мілкому. Смерть Космолова засвідчують відповідні документи Норільського відділку МВС і символічна могила на березі озера. Прізвища молодих людей, які були з ним у човні, слідчими органами не встановлено. Але не виключено, що Андрій і Світлана без пригод повернулися додому і дочікуються повернення Віктора.
Крім наведених нижче записів, які стосуються в основному Снігової людини (в записах лісові люди, або лісовики, в однині лісовий), в щоденнику багато місця відведено описам природи Путорана, маршрутів мандрівок і вражень автора щоденника. Про те, як автор щоденника сприймає бачену ним північ загалом і гори Путорана зокрема, читач зможе судити по тих коротких вставках, які йдуть в контексті розповіді про снігову людину. До наведених записів я не додав жодного слова. Єдине, на що я наважився, це розбити добірку записів на розділи і придумати їм заголовки. Нехай ця добірка, яка читається як пригодницьке оповідання, буде скромним пам’ятником великому природодосліднику.
Записи зроблені українською мовою, якою і публікуються.
Розділ перший. ЗАГАДКОВЕ ЗНИКНЕННЯ
10. 07. 1985 р.
На ночівлю зупинилися в западині Семи Озер. Я й Світлана ставили намет і заготовляли дрова для багаття. Андрій пішов до озера, звідки повернувся з великими рибальськими трофеями: шістьма великими, більшими аніж на половину руки, рибами кумжі. У цей вечір ми залишили недоторканими майже усі наші продовольчі запаси, окрім сухарів. На славу повечеряли рибною юшкою. Дві і найбільших рибини залишили на сніданок. Андрій надумав спекти їх на модриновій грані, урочисто пообіцявши здивувати нас стравою «царів-нененців». На годиннику була 10 година за місцевим часом, або ж 2 ночі – за московським. Незважаючи на пізню пору було сонячно. В Заполяр’ї літо особливе. Сонце , не доходячи лінії горизонту, поволі котиться над південними вершинами гір до місця сходу, що сприймається, як надовго затягнутий ранок. Впродовж усієї ночі пів неба палає червоними і оранжевими кольорами. Тільки біля зеніту вони переходять в зелену, голубу і синю смуги. Справжнісінька веселка, тільки з дуже широкими червоним і оранжевим полями. А жовтий колір ледь проблискує між червоною і зеленою смугами.
Спати не хотілося. А після ситної вечері втому як рукою зняло. Я запропонував Світлані прогулятися по околицях нашого тимчасового табору. З прогулянки ми повернулися після дванадцятої години, несучи по парі велетенських оленячих рогів. Андрій у цю пору уже спав, іі ми випивши по склянці чаю, приєднались до нього.
11. 05. 1985 р.
Вчорашня вечірня прогулянка таки далася взнаки. Я прокинувся близько дев’ятої години, а Світлану і зовсім довелося будити до сніданку. Коли я виглянув з намету, Андрій возився біля багаття. У одному з похідних казанів він варив суп, а в другому кип’ятив воду на чай.
– Що ж це тебе зранку на супи потягнуло? – Іронічно запитав я, пам’ятаючи про йог обіцянку, приготувати нам страву «царів-нененців».
Андрій промовчав, а я, не чекаючи відповіді, подався до озера помитися. Але під час сніданку знову зайшла мова про страву «царів-нененців». На цей раз її затіяла Світлана:
– А де ж риба по-нененськи, наш знаменитий гурмане?
Андрій щиро розсердився:
– З’їли вчора, ще й насміхаються. По черзі, ніби змовилися. – Після короткої паузи він продовжив : – Хоча б подякували та вибачилися, що вчинили зовсім не по-товариськи, а тим паче, не по-братськи. Навіть хвоста не залишили…
Закінчення стосувалося вочевидь лише Світлани, як рідної сестри, хоча…
Ось на тобі! Сам з’їв «на добраніч», а нас звинувачує. Ще й демагогію розвів: «не по-товариськи», «не по-братськи…» – перекривлюючи останні слова в тон Андрієві, відбила його атаку Світлана.
Передчуваючи, що суперечка ось-ось переросте в сварку, я постарався її запобігти і, на щастя, не безуспішно. Але запобіг я не стільки сварці, скільки її зовнішній прояв. Питання, де зникла риба, залишилося без відповіді. Врешті справа не в рибі, а в чесності й порядності.
Розділ другий. НЕБЕЗПЕЧНА ЗУСТРІЧ
14. 07. 1985 р.
Нинішній день був чи найбагатшим на пригоди і враження. Усього якихось півкроку мене відділяли від певної смерті. А ще ми зробили неабияке відкриття: ми довідалися про існування лісової людини. Вчора ми зупинилися усього за три з половиною кілометрів від Собачого озера. Мовою місцевих жителів це звучить як Ит-Икуль. Щоб вийти до озера, нам необхідно було подолати крутий, але невисокий пагорб.
Близько опівдня, йдучи попереду групи я ступив на перевал, що знаходився між двома стрімкими скелями. Не встиг випрямитися,, щоб оглянути з висоти краєвид озера Ит-Икуль, як несподівано переді мною виріс ведмідь. Він стояв на задніх лапах, заступивши собою весь світ і все ще непрожите мною життя. Після крутого підйому та ще й з важкою ношею втікати не було сил. Власне і втікати було ніколи і нікуди. Виручив Андрій. Він досвідчений і неабиякий знавець Півночі. У поході рушниця у нього завжди була напоготові. За декілька секунд, що відділяли мене від очевидної смерті , Андрій встиг зняти з плеча рушницю, прицілитись і вистрілити. Дві кулі випущених майже одночасно вцілили ведмедю прямісінько в переднісся. Кров залила йому очі й, позадкувавши, він звалився в ущелину.
Я скинув з плечей рюкзак і присівши на нього, почав розглядати мальовничий краєвид долини величезного озера. На превеликий подив я був спокійний, начебто й не було небезпечної пригоди, тільки чомусь дуже захотілося їсти.
Рушничний постріл не тільки повалив ведмедя, але й став вісником про появу в горах пришельців. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як на озері почувся гул мотора і невдовзі неподалік від нас причалив човен. Андрій поспішив назустріч з прибульцями, які, як ми довідалися згодом, упродовж багатьох років рибалять на Ит-Икулі.
Рибалки виявилися надзвичайно привітними і гостинними людьми. Андрій швидко знайшов з ними спільну бесіду і ті, довідавшись про нашу пригоду, тут же прийнялися білувати вбитого ведмедя. Завантаживши на човен шкіру і частину оббілованої ведмежої туші, рибалки запросили і нас на свою стоянку, яка знаходилася на невеликому острові неподалік протилежного берега. За частиною туші, що залишилася, вирішили відправитися після обіду, який розтягнувся більш ніж на три години. Рибалки бачаться з людьми двічі-тричі на рік, коли до них прилітають літаки з продуктами та щоб забрати заготовлену ними рибу. Такі зустрічі для них завжди превелике свято, а непланові зустрічі і поготів. З цієї нагоди був спечений хліб, відварена оленятина, запечено ведмежатину та приготовлено рибну юшку. Не обійшлося і без спирту. Він був виключно з наших скудних запасів.
Після обіду ми відправилися на місце нашої небезпечної пригоди. Але зійшовши на берег, на наш превеликий подив ми не знайшли і сліду від решти залишеної тут ведмежої туші. І навкруги жодних слідів.
– Знову лісовий до нас прибився… – похмуро промовив наш новий знайомий Сергій.
На рибальську стоянку ми повернулися ні з чим.
Розділ третій. РОЗПОВІДЬ РИБАЛКИ
Сидячи у човні, я почав зв’язувати між собою загадкове зникнення риби під час нашої першої ночівлі в горах з сьогоднішнім не менш загадковим зникненням ведмежої туші. А ще я задався питанням, що ж то за «лісовий»?
Ввечері біля традиційного багаття я завів мову з моїм новий приятелем Сергієм про «лісового».
– Та що тут розповідати, – спробував уникнути розмови рибалка, – лісова людина. Ото і все.
– А ти її бачив? - наполягав я на продовженні розмови.
– Бачив. Людина, як людина, лишень лісова.
На допомогу мені прийшла Світлана:
– Сергію, а ти розкажи нам все, що ти знаєш про неї.
– Не прийнято в нас про неї говорити. Розмовами можна біду накликати.
– А ти зроби для нас виняток і розкажи. Я тебе дуже прошу, – зі щирою усмішкою не вгавала Світлана.
Дівоча усмішка , очевидно таки подіяла на згрубілу чоловічу душу – на острові виключно чоловічий колектив з п’яти чоловіків.
– Багато років, рік за роком, з’являються вони у наших краях: самець, самка і дитя. Самець десь у півтора рази вищий за мене, самка йому до плечей, теж гігант – зростом більше двох метрів. Волохаті, як мавпи. Бігають голі. Іноді крадуть у нас рибу і собак. А так, що ще сказати? Очі у них червоні. Ото і все.
На цьому Сергій закінчив явно неприємну для нього бесіду.
– Заговорився я з вами. Пора відпочити.
– І поспішив покинути нас.
Розділ четвертий. ВДАЛИЙ ЕКСПЕРЕМЕНТ
21. 07. 1985 р.
Після семиденних безуспішних пошуків зустрічі з лісовою людиною ми наважилися на нехитрий експеримент. До обіду я і Андрій провели час в пошуках місця для безпечної схованки. Вибрали місце на протилежному від рибальської стоянки березі озера. Я, озброївшись фотоапаратом і ручною кінокамерою, мав заховатися в замаскованій вузькій щілині в скелі приозерної гірської смуги. З собою ми привезли десяток великих копчених рибин. До вечора створювали робочий шум-гам, хоча крім того, що розклали намет і палили багаття, нічого іншого й в руки не брали. Близько восьмої вечора багаття погасили і над дотліваючою гранню підвісили рибу. Я забрався в схованку , яка знаходилася в тридцяти метрах від багаття. О восьмій годині за Андрієм припливли на моторному човні Сергій і його друг Михайло. Останній за попередньою домовленістю на шляху до нашого табору лежав на дні човна. І підвівся тільки після того як на нього на човен увійшов Андрій. Розрахунок був на те, що лісовик має добру зорову пам’ять, але слабке логічне мислення. і в такий спосіб його можна обманути. Перед тим, як відчалити від берега, Андрій двічі вистрелив у повітря, що на нашу думку мало би привернути увагу лісовика, якщо ми досі не потрапили в поле його зору.
Хлопці відпливли і я один залишився у схованці. На душі було моторошно: а раптом усі наші хитрощі марні і я стану легкою здобиччю лісового велетня – з моєї схованки він зможе мене двома пальцями витягнути.
Перед відплиття Андрій мене довго і переконливо пропонував мені взяти рушницю, але я твердо вирішив, що краще вже бути жертвою, аніж убити можливо останнього загадкового нашого дикого побратима. Правдоподібнішим було припущення, що лісовик, виявивши поблизу людину втече. Водночас засмучувався, що він зовсім не появиться.
Час спливав дуже повільно. Хвилини видавалися годинами. У схованці було мало місця і яне міг навіть повернутися, не те, щоб присісти, а це ще більше сповільнювало час. Але, до честі мені, я таки витримав у щілині цілих дві години. Після двогодинного очікування в полі мого зору з’явилася могутня постать лісовика. Він вийшов з-за скелі якраз навпроти мене. Рухи його ніг, і особливо рук були дуже повільними і при цьому тіло швидко пересувалося вперед. Доки я включив камеру він пройшов близько 50 метрів. Залишивши камеру у робочому стані, я взявся за фотоапарат. Перший кадр я зумів зробити саме в той час, коли лісовик підійшов до розвішаної риби. Вдруге на спуск я натиснув тоді, коли він віддалявся від мене.
Що найбільше мене здивувало, так це те, що йшов від до цілі так, ніби саме він і саме в тому місці залишив свою здобич. Одним спритним рухом вір згріб половину риби в правицю. Другу половину в такий же спосіб згріб у ліву руку. І як несподівано появився і так же несподівано зник. Без передмови і епілогу. Звір же до здобичі підкрадається, обнюхує кожен кущ, кожен камінь, на кожному кроці остерігається несподіваної небезпеки. Лісовик появившись з-за скелі ні на секунду не збавив кроку і, вертаючись, навіть не надав ходи. Тепер декілька слів про зовнішність лісовика. Зріст його близько трьох метрів. Нога до коліна досягала майже дев’яносто сантиметрів. Саме на такій висоті була перекладина, на якій висіла риба. Мені здалося, що коліном він досягав перекладини. При цьому слід врахувати, що дививсь я на нього під певним кутом зверху вниз. Довжина стегна дорівнювала довжині доколінної частини ноги. Тулуб масивний з випуклою, і, як мені здалося, навіть з загостреною грудною кліткою. Руки майже досягали колін. Під час ходьби вони були дещо зігнуті в ліктях. Коли ж знімав рибу з перекладини, то майже не нахилявся. Шия коротка. Голова велика з косим слабо вираженим чолом. Підборіддя, якщо і було то малопомітне. Ніс широкий, сплюснутий, з великими ніздрями. Очі вузькі і косі, з червонуватими більмами. Тіло з ніг до голови було вкрите попелясто-сірим волоссям. Власне я радше б назвав цю істоту гігантською мавпою, аніж людиною. Після зникнення лісовика я просидів у схованці ще близько пів години. На більше моїх сил не вистачило.
_____________________________
*Вперше оповідання о публіковане у часописі «Вільна бесіда» (м. Чернівці), № 44 (79), від 2 листопада 1991 року (С. 1, 4) з продовженнями у двох наступних номерах
Розділ п’ятий. ПРОЩАННЯ З ДРУЗЯМИ*
29. 07. 1985 р.
Сьогодні я попрощався з Андрієм і Світланою. У них закінчуються відпустки, а отже слід повертатися додому. Я не обмежений вільним часом і можу залишатися тут стільки, скільки душі забажається. А це, вочевидь, буде до тих пір, доки не буде розгадана таємниця лісових людей. Досі я бачив я бачив лише один раз і то тільки самця. Але з ним ще є самка і дитя. Хочеться довідатися чим вони годуються. Адже влітку з гір відкочували олені в північніші краї, а за ними й вовки. Господарювати тут залишаються ведмеді., яких не так вже й багато, та дрібні звірі і птахи. Життя більш-менш вирує лише в долинах рік. Гори пустельні, покриті хіба що лишайниками і мохами. А для сім’ї таких велетнів, як лісові люди, їжі, буз сумніву потрібно чимало. Можливо вони спритні рибалки? У місцевих озерах риби дуже багато. Тоді навіщо її красти?
Розділ шостий. ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ*
8. 08. 1985 р.
Евріка! Сьогодні я бачив самку і дитя лісових людей. Трапилося це на сьомому кілометрі східніше станції рибалок, в гирлі гірського потоку Кадик. До нього я веслував впродовж декількох годин. Самка непорушно стояла у потоці, так, що вода сягала їй вище колін. Враз вона запустила обидві руки у воду і вмить викинула на берег велику рибину. Дитя, яке досі сиділо в оленячому моху, погрузши у ньому майже наполовину, піднялося на ноги і кинулося до риби. У цей час самка помітила мою присутність, різким рухом вибралася на берег і, підхопивши на руки дитя, швидко зникла між скелями. На моє щастя в перші секунди зустрічі з самкою і її дитям я встиг запустити кінокамеру. Але це завадило мені добре розгледіти їх. Тому достовірно можу стверджувати лише те, що тіло дитяти вкривало світле руде, а тіло самки темне руде, майже коричневе. Значно більше інформації зафіксовано на плівці.
_____________________________
*Розділи п’ятий і шостий досі не публікувалися.
ID:
508892
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 02.07.2014 21:45:17
© дата внесення змiн: 03.07.2014 02:12:12
автор: Т. Василько
Вкажіть причину вашої скарги
|
