3
Морозить. Щільно закриті двері чомусь так і не навчилися за своє існування тримати тепло і не випускати його із хати. Із сусідньої кімнати доносилися гуркіт і голоси, крізь які десь на задньому плані було чути потріскування палаючих у печі дров. Вогонь огортав собою і заворожуюче мерехтів, тягнучись червоними язиками до сухої деревини. Там скоро буде тепло. Ці монотонні звуки заколисували, для того щоб додивитися сон у якому весняний сад одягнений в пахучі шати манить у свої покої. І тільки-но очі заплющувалися як в уяві поставали сюжети із ще не дочитаної книги, яка мирно відпочивала і чекала свого часу під подушкою.
Як же не хотілося вставати і витягувати з-під теплої ковдри руки. Та все-таки набравшись хоробрості Іванка миттю пролітала із однієї кімнати в іншу і, наче, мале кошеня вправно заскакувала на теплу піч, де на неї чекали найкращі у світі друзі. Вони розуміли кожен порив, кожен змах пензля чи протяжність олівця. На білому папері поставали мрії про далеке і ще досі не звідане дитячою психікою, вимальовувалися питання і відповіді на них, які народжувалися на основі якихось знань, спостережень і власних домислів. Вони перевтілювалися в рухомі сюжети і, блукали по альбомних сторінках, розповідаючи якусь нікому незрозумілу історію, таємниці якої відкривалися тільки одній, тій що так спрагло вірила у чистоту і величність не до кінця зрозумілої їй ідеї. Дівчинка бачила усе в якомусь іншому світлі, закриваючись від інших людей - відкривалась для високих цілей, яких не розуміли навіть найближчі. Замкнувшись у власному мікрокосмі намагалась не впустити у нього когось, щоб бува не порушили її душевної рівноваги, спокою, тихої пристані невинних надій та великих сподівань, що жили у гарячому не зраненому серці. Нескладні малюнки тішили і мамине око, яка намагалась підтримати своє дитя і створювала умови для найбільш максимального наближення до мрії – стати художником, хоча всі інші члени цієї сім`ї вважали це захоплення поривом, дитячим капризом, витівкою. Та ні, це був не каприз. Олівець у малих пальцях набував якоїсь незрозумілої для неї самої сили, з-під нього вимальовувались один за одним миловидні сюжети, що народжувались у дитячій уяві. Вони були відображенням того, що робилося всередині, за закритими дверима чистої душі.
Безтурботна пора, коли добра дідова посмішка грала величезну роль у дитячих, на перший погляд, незначних здобутках. (Ця посмішка не один раз ще згадається у такому дорослому житті). Руки діда наскрізь просякнуті тютюном і пожовклі від його ж диму, здавалися такими вправними, хоча водночас і по-панськи лінивими. Статний, високий чоловік не виглядав на свої роки. Вродливе обличчя видавало не тільки красу, але і глибокі знання та природжений розум, яким Іван намагався наділити і своїх невгамовних онуків, що були чи не єдиною його радістю. Якби міг, то і душу б віддав аби тільки дві пари голубих очей ніколи не засмучувалися. Чи не щовечора в зимову пору у будинку відбувалися посиденьки із розповідями про те що діялось давно і, про нечисту силу, яку дід, буцімто, бачив особисто. І, хоч ніхто не вірив тим розповідям, але вечором ніяк не могли заснути, думаючи чи правда усі ті оповіді. Адже, хіба не могло такого бути? Чи можна відкинути усе ним розказане і з упевненістю сказати, що це вигадка? Не можна перекреслювати те, чого не знаєш напевне. Якщо беруться розповіді, то на основі чогось вони все таки створені. І хто нас запевнив, що не існує поряд із нашим іншого світу – таємничого і невідомого. А, можливо, він не поряд із нашим світом, а таки у нашому. Хтозна, може, поряд із нами ходять інші створіння, які невидимі оку, але яких можна відчути на підсвідомому рівні.
ID:
496098
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.05.2014 10:48:12
© дата внесення змiн: 05.05.2014 19:05:19
автор: Ксенія Фуштор
Вкажіть причину вашої скарги
|
ХОроше написали ви,Ксеніє! 
