Безмежно хочеться кричати,
стонати, голосно ридати.
Усе до біса геть послати,
за світа край просто втікати.
Та сенсу? Сенсу ж так не буде...
Й за крайом світу такі ж люди...
Нікчемні , злі і аморальні,
Тварюки підлі , пси злидарні.
Що далі носа ніц не бачать,
Там матері також так плачуть.
За сина юного , який пішов надно,
Ввігнавши в кров ширку-гівно!
Під алкоголем й на своїх кайфах,
До Біса він пірнув, бо прокляли на небесах...
Там плаче матір за ту доньку,
яка в чотирнадцять уже змією стала,
і честь і гордість у багно втоптала,
фарфорна лялька з посмішкою на лиці,
пуста, фальшива і холодна навіть глибоко в душі.
Там плачуть, плачуть стільки ж люду,
Бо й там не має чесного всім суду.
Бо й там обдерті, голі і несчастні,
Прислужую ть у виродків пихастих.
В яких життя рожеве та прекрасне.
Ридати хочеться, кричати, все проклясти.
Бо від безсилля нікуди і голову прикласти.
Життя воно одне, воно прекрасне,
та лиш тоді коли в руках козирні масті.
А від душі лишаться лиш прокляті страсті.
Саме страшне в житті - це безсилля! 
