Ми відчиняли вікна,
але замикали двері,
Вдихали свіже повітря,
але боялися правди.
Чорні немиті шиби –
наче розстріляні мрії,
Острах перед майбутнім.
Всерівно, так буде завжди…
Ми так хотіли в небо,
не цінувавши земного,
Марили діяти перші –
черга позаду лякала
Чекали весни, відлиги –
зняти б поскорше пальта,
Від страху куртки, шуби
панцирем в плечі вростали.
Боялись дощів і мряки,
роси, туману, вологи
Ми ж немов орігами –
чужі паперові квіти
Боялись від сліз розмокнути,
втратити обриси
Боялись померти.
Так само боялися жити…
