Хіба зв'язки тримають всіх.
Хіба ми зв'язуємо їх.
Скоріш чуже зриваємо собі,
Й нав'язуємо жертві світ.
Реальний світ де дякують за все усім,
І сміх як віковий чернець, продовжує життя,
І повертаються до нас птахи,
Бо не тримаємо ми їх, а їх закохує весна.
Ось ти навпроти зв'язала річ.
І вже без ґудзиків та швів.
Так тихо завітала королева ніч.
Лягла не зачинивши слів, але ж хіба вона не ти.
Від кого ж голова тоді втікає з пліч.
Шукає дорогих столиць, на звалищах смішних облич.
Хіба ми не парфуми чи не лід, весняний людоцвіт,
Розквіт у полі для голодних хліб.
І поміж зернових доріг усе зв'язав терновий змій.
Він для царів усе зберіг.
