Ілюстрація 6 (08.07.1996) Я як особистість паралельної Реальності: будинок навіжених для занадто розумних.
У сина Світозара спалах однієї із форм стоматиту. Усю ніч прокидається, плаче, але коли я беру його на руки, то заспокоюється. Під ранок я нарешті провалююсь у якусь дрімоту.
Переконаний, що сплю і що уві сні прокидаюся, бо мене розбудили. Лежу на спині. Спокійний. Усвідомлюю себе фізично і не тільки фізично сильним. Маю широкі плечі, гарний та міцний тулуб.
Біля моїх колін стоїть мій колега по будинку навіжених, бо це саме такий і є будинок, колега одноразово є і доктором, і санітаром. Він починає зі мною розмову:
- Вставай! Треба їсти!
- А що, у будинку навіжених їжа примусова? - я знаю, що тут не прийнято так говорити і тому саме говорю так, дратуючи таким чином свого колегу-цілителя.
- Вставай! Треба їсти! Бо інакше зроблю укол.
На загрозу я не реагую і питаю:
- Навіщо?
Тоді він говорить:
- Вставай! Адже сьогодні традиційні щотижневі збори для обговорення.
- О! Це цікаво! - я встаю, спускаю ноги з ліжка та, сидячи на ньому перпендикулярно до його довжини, питаю:
- І що обговорюється?
- Загальне положення, оцінки, прогноз...
- Ха! Будинок навіже....
Він робить порух до причандалля для уколу, а я, відверто йорнічуя, роблю порух рукою:
- Встаю, встаю! - нібито перелякавшись, хоча мені неймовірно байдуже все це. Ми з ним явно ведемо гру, і давно.
Ідемо. Він трохи попереду і ліворуч.
Заходимо через мить до обіднього залу. Я все бачу немов у легкому тумані, як через фільтр зелено-пляшкового кольору. У залі світло. Десь за вікном яскраве сонце світить, але тут є присмерк. Ліворуч стоять звичайні столики на чотирьох, а праворуч від мене декілька чоловік двигають ці столики, щоб утворити великий загальний стіл, бо саме за ним можна розмовляти.
Думаю: "Знову буде десятеро."
Бачу, що у торці великого столу сидить вже головуюча істота. Це - жінка. Я так добре всіх знаю, і її теж, що навіть не дивуюсь з цього. Біля неї ліворуч стоїть великий кущ чогось кімнатного, а може і дерево чи щось подібне до нього.
Молоді люди розходяться, щоб принести стільці чи покликати/запросити когось до гурту.
Я знаю, що цим буду дратувати усіх, швидко підходжу до протилежного до головуючеї торця столу та голосно кричу:
- Чи можна мені задати декілька питань?
Вона спокійно говорить мені:
- То іди і сідай біля мене!
З боку від неї є вільне місце. Я підходжу, підтягую широкі сіро-сріблясті та м'які шорти, поправляю порухом плечей майку світлого, але такого ж ґатунку та кольору як і шорти, сідаю за стіл.
Жінка говорить:
- Почекай, поки усі усядуться.
Але мені дуже тяжко зупинитися, мене розпирає бажання скаламутити це спокійне болото, тому я голосно кажу:
- Два питання!
Жінка вимушено киває головою:
- Так.
- Перше. Чи усвідомлюєте ви, що все, що буде обговорюватися у нашому будинку навіже... - усі припинили рух, а жінка обурено пересмикується - ...вибачте, у нашому високому обговорюванні, що все, що тут буде сказане, просмокчіться за стіни нашої високої установи?
Друге витікає із першого. Чи усвідомлюєте ви, що ми завжди називаємо всіх та все по іменам та по дійсній суті, то чи розумієте ви що це означає, коли саме це стане відоме Там, за межами цього.... "угрупування"?
Жінка каже:
- Питання дуже серйозні, то краще почекати, коли всі усядуться.
І тут знову заплакав Світозарик. Я спокійно встав і, не виходячи зі стану присутності в Іншому місці, увійшов у яв. Взяв Світозарика на руки, почав умовляти/заспокоювати його, почав ходити з ним по кімнаті, а сам продовжував сидіти Там за столом у їдальні, дивитися на тарілку із супом, що з'явилася переді мною, дивився на розсипчастий та ніздрюватий хліб, що лежав у мисці напроти мене. Я їм цей коричневий суп, знаючи, що він такого кольору тому, що це є грибні вушка. З'їдаю суп і очікую другу страву. Говорю тому собі, який ходить із Світозариком на руках: "Ну, як тобі наш будинок навіжених?"
Я , що ходить по кімнаті, розумію, що нас двоє, що він - Там десь, а я - Тут. Кажу: "Чого навіжених?"
"Поки вони розсаджуються, а я їм, можемо спокійно поговорити, бо ти скоро вийдеш із стану свідомого спілкування зі мною, перейдеш на несвідомий рівень контакту. Бач, колись було вирішено, що доцільно контролювати те, що є у людей незвичного у голові. Але потім стало зрозумілим, що серед людей є такі, у голові яких є неймовірно небезпечні речі. І тоді таких людей почали відокремлювати. Для суспільства ми - навіжені, але тут немає жодного навіженого, навіть навпаки!"
"А що у тебе?"
"Ти. Ти сидиш постійно в мені. А як ти? Тебе контроолюють, знають про мене в тобі?"
"Ні. Ніхто не знає та не контролює. У нас такого немає."
"Це добре. Як ти живеш?"
"Нормально. От син захворів."
Він пропустив повз вуха ці слова, нібито не знає що це означає, "син".
"Ти довго живеш?"
"У цьому тілі проживу не довго. А ви?"
"Ми фактично безсмертні. Нам взагалі тут добре: годують, показують ( тут я усвідомив, що бачу на підлозі, праворуч, стоїть щось на зразок вертикального телевізора), одягають.
Раптом я усвідомлюю, що подумки бачу лише свого візаві по контакту та простір навколо нього, а інше все згортається, вийшло за межі мого зору/сприйняття. Кажу: "А що..."
І тут з'являється інший Голос:
"Синку! Доки ти будеш розмовляти Сам із Собою? У тебе на руках хвора дитина, то зосереджуйся на ній!"
"Добре, Батьку!"
І вловлюю: "От бачиш, ти вже виходиш із свідомого єднання..." - і він почав танути, щезати із моєї свідомості, хоча в пам'яті моїй все сидить мов зняте на відеокамеру.
ID:
459302
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.11.2013 17:41:45
© дата внесення змiн: 08.11.2013 17:41:45
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
