я по вуха у нього закохана,
і плювати, що номер дохлий.
ця любов абсолютно непроханий,
неприкаяний
гість...
наш?
Збоку мабуть доволі смішно це
я пишу йому сотні віршиків,
та чомусь все стає тільки гірше.
Я люблю його...
чуєш,
Саш?
Я по суті на ньому схиблена,
та чому ніхто не зупинив мене,
коли так небезпечно заглибилась
у душі його
бліндаж?
скільки солі насправді виплакала,
скільки випила, скільки випалила,
скільки років біжу мов наввипередки...
скільки бігтиму ще,
Саш?
Все банально, як в пісні народній
карі очі і чорні брови,
відпустило б хоча б на трохи,
та здається ввійшла
у раж...
Ми все дружимо,
дружимо,
дружимо...
певно він не для мене суджений,
хоча так і не стало мужності
все сказати.
в лице.
Саш...
Знаєш, як же мене це бісить все -
на шматки розриватись від ніжності,
можна нищечком тільки дивитися...
тільки й радості -
шпі-о-наж...
щастя, що при вітанні торкнутися
теплих рук дозволяє дружба ця,
звикла вже, і вже навіть не мучуся.
можеш вірити мені,
Саш.
Розумієш, я вже не надіюся,
п\'ю на рівних із ним \"Nemiroff\",
не зриваю ромашки, не мрію вже
про той рай
і про той
шалаш,
тільки хочеться справедливості,
тож хай він простить, та і ти прости,
що цю правду так зразу виплесну...
Я люблю.
Тебе.
Чуєш,
Саш?
Чує Саша, та тільки інший
За того він удвічі більший
Маже ліпший, а може й гірший
Є та й є, що із нього взять?
Політати йому охота,
Літаками Аерофлота,
Щоб сказати : " Какого чёрта
Ты не мне это пишешь,
Надь"...
Надія Кара відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
