Не володію душею,
трачу даровані дні,
думки не маю своєї,
(Вітер,– лиш миті цієї?)
що тут належить мені?
В’язнем по світу блукаю,
долю, буває, клену,
хоч і відомо, що маю
(Вітер проснувся, – не знаю...)
долю на віки одну.
Вітер некрологи пише
в нетрях проваль і ярів,
(Пісню нашіптує, – тихше,
мати дитину колише
серед козацьких степів.)
Тут би за образом жінки
човником серця пливти,
тільки тривожити гірко
(Віє за обрієм, – тільки?..)
те що не можна знайти.
Пам’ять в людини куценька,
як на тернистих стежках
душу стискали в обценьках
(Хто там зітхає тихенько?)
туга, тривога і страх.
Віру, любов і надію,
не дочекавшись кінця,
вітер по світу розвіє
(Тільки шепоче, – не смію...)
з волі земного Творця.
Сумно на віки прощатись,
з тим, що належить не нам.
(Хто ж це навіяв, – затям,
є ще на що сподіватись
людям, планетам, зіркам?)
Щось має бути на небі,
щось під корінням беріз.
(В луках шелесне, – а верби?)
Далі, ніж бачу, не треба
образів рідних до сліз.
ID:
454084
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 12.10.2013 16:28:30
© дата внесення змiн: 12.10.2013 16:30:41
автор: I.Teрен
Вкажіть причину вашої скарги
|
