Не володію душею,
трачу даровані дні,
думки не маю своєї,
(Вітер,– [i]лиш миті цієї?[/i])
що тут належить мені?
В’язнем по світу блукаю,
долю, буває, клену,
хоч і відомо, що маю
(Вітер проснувся, – [i]не знаю...[/i])
долю на віки одну.
Вітер некрологи пише
в нетрях проваль і ярів,
(Пісню нашіптує, – [i]тихше,
мати дитину колише
серед козацьких степів.)[/i]
Тут би за образом жінки
човником серця пливти,
тільки тривожити гірко
(Віє за обрієм, – [i]тільки?[/i]..)
те що не можна знайти.
Пам’ять в людини куценька,
як на тернистих стежках
душу стискали в обценьках
(Хто там зітхає тихенько?)
туга, тривога і страх.
Віру, любов і надію,
не дочекавшись кінця,
вітер по світу розвіє
(Тільки шепоче, – [i]не смію...[/i])
з волі земного Творця.
Сумно на віки прощатись,
з тим, що належить не нам.
(Хто ж це навіяв, – [i]затям,
є ще на що сподіватись
людям, планетам, зіркам?[/i])
Щось має бути на небі,
щось під корінням беріз.
(В луках шелесне, – [i]а верби?[/i])
Далі, ніж бачу, не треба
образів рідних до сліз.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454084
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.10.2013
автор: I.Teрен