Нарешті я допливаю до свого двору.Зітхаю з полегшенням,відчуваю себе знесиленим.Всідаюся на лаву перепочити.Скрізь дикий виноград надімною-зоряне небо,а за ним неосяжна безкінечність.В цьому дворі я гулявся,коли був малим.Грали в лова,жмура,борща,машинки,войнушки і т.і.Друзі мої друзі…ми були нероздільним цілим,ви були моїм світом.Пізніше ми разом вчилися палити і розглядали голих дівчат на гральних картах.Де ви тепер?Я тут,куди ж ви поділися?!Я завжди знав,що доросле життя подібне до смерти.
Отакі ностальгічні симптоми доторкаються до мене материнськими пальцями в часи,коли мені зовсім хріново-хріново.
Зранку виявилося теж хріново.Мені було погано,як погано всім хто багато випив,то ж нічого дивного.Єдиною невиправданою кривдою,що завдав мені той вечір,була розпухла нога,яка не влазила в черевик.Тверезим рішенням було не йти на роботу,а навідатися до травматолога.Це неабияк підняло мені настрій,бо зеленого кольору станки-останнє,що я хотів бачити.Я вже кілька разів був у травматолога з незначними забиттями і розтяжками м’язів,але завжди спостерігав велику популярність цього кабінету.Черги були довгими,нудними,а влітку смердючими.Отак і трапилося,власне,цього разу.Думалося,чи справді так багато «калєчів»,чи то може від роботи косять,ще сумлінніше ніж я.Черга ставала схожа на мінливу спільноту,що ідентифікується номером кабінету і наявністю на тілі гіпсу,шини,чи ще якогось видимого ушкодження,в іншому випадку тебе окидали осудним поглядом,наче ти якийсь призивник чи просто косиш і відбираєш час у Справжніх калік.Відчувши цю всю недобру атмосферу при вході,я почав ще активніше храмати.Вдалося не переграти,і співчутливий мужичок навіть поступився місцем.Сиділи ми довго,єдиною гідною розвагою було оцінювання новоприбулих і їхню ступінь нещастя.Лікар з великими білими вусами,що стирчали кінчиками до неба,схожий на відставного гусара царської армії,був невдоволений,що я до нього прийшов,як і більшість лікарів.В погляді його читалася зневага до хворого(до мене),а коли я сказав,що вдарився ногою об косяк,здавалося він мені віддасть картку і скаже: «Йди з Богом».Проте він силувався,бурчав під ніс і писав лікарською мовою невідомі мантри. «Ось рецепт.Мазь.Мажтеся два рази на день.Один тиждень.Медсестра вам випише лікарняний.Там скажіть,що у мене обід,я покличу.»Ось і все,що сказав гусар.Коли я повідомив,що у лікаря обід,всі невдоволено заропотіли і здається негласно звинуватили у такому рішенні лікаря,мене.Я швидше вшився звідти,аби старі бабці з поломаними кінцівками не наклали на мене родове прокляття.
Коли я купив мазь,дошкандибав додому,всівся на диван і намазався,я зрозумів,що тут,вдома,я збожеволію.Передімною стояв корейський телевізор на совдепівскькій тумбочці,за яким висів килим.Ця асиміляція зі звичайними культурними надбаннями не надихали мене на сидіння вдома.З іншої сторони,аномальна спека за вікнами не спонукала до виходу.Виходу не було.Але я придумав його в пізнішому часі.Я вирішив підти кудись вночі,коли буде прохолодно.
Спав я сумирно,ніхто мені не дзвонив,навіть з роботи не дзвонили.Прокинувся я о сьомій,зготував поїсти,власне поїв,і десь о дев’ятій вийшов з дому.
Наше місто вкрите дорогами,шлюзами,рельсами,мостами,каналізаціями,трубами,електропередачами,дротами,дамбами,і все це лягло на землю так,ніби її гвалтовано індустріалізацією.Все в глибоких,темних тріщинах,з яких на нас дивляться підземні зґвалтовані істоти.Якби їм вирватися на волю,з тих підземель,нам би було не солодко,вони б відплатили нам за нашу пиху,впевненість,і захмарний егоїзм.Наші мости трясуться на підпорах,чи то від старості,чи то від лоскоту,а рельси віддають запахом сексу у передчуванні нових потягів,будь то громадських чи промислових,з чорним-чорним вугіллям.Каналізації тхнуть,як наші страхи,приховані ганебні таємниці,і ніхто туди не хоче спускатися без необхідності,тільки,якщо вже прорве і затопе,тільки тоді.А люків!Кожні три метри ЛЮК!Без запрошення туди можна потрапити тільки падаючі,можна тяжко забитися і назавжди відвадити бажання знати про когось більше,а все те,обходити дальшою дорогою,хоч і вигаданою,над всім цим загрозливо гудуть високовольтні лінії передач,що в разі чого готові кинутися на тебе гадюкою.
Вночі,небо рожеве ніби світанкове,ми давно побороли природу і нам не обов’зково продирати очі рано,нам можна взагалі не спати.Ми-це мешканці цього острову,цього шматка країни,цього шматка лайна чи цивілізації.Але у нас є рожеве небо,в якому ховають верхів’я заводські труби,мов вавилонські вежі.А хто хоче дивитися,що там унизу,правда?Отож і я туди не дивлюся,хоч і дихаю тим,що знизу,йду знизу.Під рожевим небом і мереживом заводів,розкинулись багатоповерхівки в яких живуть,такі,як я.Будинки,наче гриби на дереві,наче реп’яхи,обліпили і зліпили кордони,створили межі між світом життя і роботи.Щастя заховане між,он в тому «і»,в реченні вище.Знаходиться багато тлумачів,філософів і лодарів,що беруться до пояснення того «і»,що Бог(милостивий)чомусь нам не пояснив.Хоча тлумачі,кажуть,що він,ту істину давно нам лишив у незаймистих рукописах,просто ми не хочемо того знати.
Хочемо!Ще й як!Моя жага велика!І вона має резон,аргументований потяг,до пізнання правильного «і»,бо від гопніка до вченого трактується по-різному,що й не дивно,але є фактом з яким я рахуюся.
Мені здається це місто ніколи не оживало,воно з самого народження в комі,але я думаю,настане той день?ніч?коли воно прокинеться,пізнає,і заживе в боротьбі,за краще існування,ніж кома.,,,….
Транспортні зупинки,різних форм,різного віку,але всі заліплені оголошеннями і наче віями шелестять,коли я проходжу коло них.Ці оголошення,наче спроби дотягнутися,до того кого,у них немає.Може і мені написати?Стою,прислухаюся,наважуюся до чогось,від них таки лине холодом,я йду геть.Моя прерогатива-йти,її-притягувати.
Я знаходжу задоволення зазирати в чуже існування,не борсатися в ньому,не ритися,ні в якому разі.Інтелигентно і відсторонено споглядати,бо своє є своє,воно й набридає іноді.
Знайти чужий міський мікросвіт не важко.Одні,правда,зачинені від сторонніх,не сталевими,тяжкими замками,а підсвідомою втаємниченістю.
Та є багато приязних дворів,що від самотності гинуть під десятками автомобільних колес,під сотнями байдужих людських слідів.Я знайшов такий.
ID:
449513
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.09.2013 23:02:25
© дата внесення змiн: 16.09.2013 23:02:25
автор: Микита Салапита
Вкажіть причину вашої скарги
|
