Забава ( за мотивами «Смотрин» В.Висоцького) живою мовою українців надсяння.
Там у Міха̀̀вка дзьі̀ся п’ют
І з Кальн’іко̀̀ва го̀сьці прут
А ба̀ба йго то там, то ту, зу всьім вспіва̀ї.
На ст’ів пуста̀ві хулудѐц,
Пульі̀н дубових кі̀н’і в п’єц
І чу̀т’і ї іно̀, як засьпіва̀ї.
А в мѐн’і в льі̀тьі па̀мурузь на сьці̀нах,
Пньі н’ікурчо̀ваниї в пѝску, дме жуві̀т,
Куро̀ва виї, пес ричѝт, н’і ста̀рчи сьі̀на
І третий рік, як пухіл’і̀всьі пл’іт.
Ой у Міха̀вка мо̀цну пют,
А чо н’і п’і̀т’і, як дают,
І н’і сьпіва̀т’і, як жию̀т у рі̀дн’ім кра̀ю.
Дунька̀ красу̀ня, ма̀ків цьвіт,
Гнет бу̀д’і вісьімна̀йцьі літ
А ду рубо̀ти, яка спрѝтна, сѐрце краї.
А ту за пубішньо́ю чорт заві̀всьі,
Я па̀лув гу і ма̀тум, так і сяк,
шохві́лі ба̀ба то̀чи «шуб вдаві̀всьі»,
Я б ра̀дий ю, ну а вуно̀ ньія̀к.
Міха̀вку – ґа̀зда, д’і̀дня встав,
Худо̀ба, ко̀ньі, з ка̀рпум став,
А ту йши Бог на по̀міч зьє̀тя присила̀ї.
Хоть лю̀д’і ка̀жут – ма̀ї бзьік,
Та і здуро̀вльім, як базн’і̀к,
Мінѐ всьо йдно̀ біз то кров на̀гла зал’іва̀ї.
Бу в мѐн’і до̀нька – ка̀ра Бо̀жа, про̀сто лѝхо,
То привідѐ, то юш н’іма̀, хоть сам зьітю̀й.
Та де там, чу̀ю, прин’ісѐ в пудо̀лку сьмі̀ху,
На ста̀рісьць, ра̀дьісьць, знайдуха̀ гуду̀й.
Міха̀вків ба̀хір прискака̀в,
«прийт’і̀ ду нас, батько̀ каза̀в»,
Н’і ма̀ю як, вуно̀ сьі ні вступа̀ї.
Пішо̀в, налє̀л’і, закус’і̀в,
Раз-два пу по̀вній і пу пів,
Іде як в зѐмленьку сиру̀, н’і пупуска̀ї.
Но я терпі̀в і мньєв в кіша̀н’і п’є̀тку,
Шуб за̀втра задубрѝт’і будуна̀,
І пригурта̀в убша̀рпану гармо̀шку -
Я так, при ньій, то про̀шина вуна̀.
Міха̀вків кум – нагло̀та, хам,
Рукі̀ ньіко̀л’і н’і пуда̀м,
«дава̀й шось грай, раз ю с прильі̀з», і в бік штувха̀ї,
Я би му твѐрду відпуві̀в
Но сьвѐта пѝцькат’і н’і хтьів,
Міньі̀ і так дубра̀ в житю̀ муї̀м хвата̀ї.
І я загра̀в, н’і то шо пупрус’і̀л’і
А то шо з сѐрця рве сьі ка̀ждий день,
За шо мінѐ дьівкі̀ кул’і̀сь любі̀л’і,
І ді̀дувих, неско̀рених, пісень.
Ішла̀ заба̀ва по̀за край,
«Ой чий то кінь», і «Вудугра̀й»,
Сусі̀д «Сьім со̀рук» заказа̀в, а до̀нька – буґі,
А по̀т’ім гѐци за стуло̀м,
Н’іві̀стку ма̀цяв кум тайко̀м,
І кі̀лавий дьіста̀в під дих, бу хтьів пува̀гі.
А я сьідьі̀в і ду̀мав - чо сьі бі̀т’і -
Нашо̀ кіда̀ті бѝлу в стрѝка тим гурнє̀м,
І ши при то з кім за̀втра бу̀ду пі̀т’і,
Як встану зра̀на в ку̀чі з пурусьє̀м.
На р̀ану там з’і сту̀дньі п’ют,
Тува̀р на па̀свіску жину̀т,
І вубразѝ в куті̀ стаю̀т якісь сьвіть̀іші.
На бо̀йску ко̀т’ік задріма̀в,
Зьітьо̀к, як нь̀іґди, д’і̀дня встав,
А пу̀під вікна, пу̀під вікна кві̀тнут квіти.
А я в нучѝ, і в со̀нячну годину
Озлоби мра̀ку з плюц ньіяк н’і віджину̀,
Іно вдихну̀ на по̀вний міх гармо̀шку -
Однѝм одну̀ розра̀доньку мую̀.
ID:
443247
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 14.08.2013 12:42:17
© дата внесення змiн: 15.07.2014 17:37:39
автор: Андрій Чернівець
Вкажіть причину вашої скарги
|
в надсянців у багатьох словах м'які приголосні перед "і" вимовляються твердо, бо літературною, у такому ж слові, на місці "і" знаходиться "и" або "е" (не - н'і, заливає - зал'іваї, було - билу) і т.д. і т.п. На географічних прикордоннях мов такі зміни первинної мови типові. Так ми маємо закарпатців, які говорять українською з мадярськими або румунськими наголосами і діалектизмами... а про східну і вже центральну Україну сумно згадувати, так цю живу мову викручено, як якогось паралітика. Щиро дякую за відвідини. 
а дослівно - ні 
прикро... 
