Мені казали: не можна плакати,
коли читаєш книжки.
Це все одно що розревітися
на людях,
а я, занурившись у сторінки,
як у тканину спідниці
плакала.
І мені було байдуже,
що вони говорять.
Я шукала щастя за зоряною мапою,
не знайшла. Чого тепер жалітися,
адже нема карти щастя
однаково.
Нехай на порозі стоять
пліч-о-пліч Булгаков та Фіцджеральд,
дивляться на мене з укоризною.
Я не побачу цього,
бо сиджу спиною до двері.
Я не Маргарет Тетчер,
я не обіцяла нікому бути залізною.
А сторінки висохнуть.
Як тканина спідниці.
Як розкладені на підвіконні
акацієві листи.
Тому не треба драматизувати,
красуні бліднолиці,
йдіть додому.
В мене закінчилося мартіні,
сльози.
Мені нічого більше вам дати,
окрім білого простирадла
моїх віршів.
Ми можемо постояти на балконі,
покурити в тиші,
поки від думок не сдавить скроні,
або трохи більше.
Мені буде приємно
дивитися на луну,
а потім на твоє обличчя.
Дівчина,
ця ніч
вам дуже личить.
