Пишу повідомлення…
Майбутньому архітектору…
Колишній дівчині…
Точніше, Вона мені пише, а я просто відписую
Бо в мене навіть іншого виходу нема, як не відписувати
Треба бути хоча б сильним в віртуальному світі
Якщо не получається в реальному
Не вийти ж мені з мережі через якесь дране повідомлення.
До речі, я її любив, любив більше за вокзали
Хоча порівняння, не надто вдале
Та в принципі досі люблю
Хоча по інакшому
Та кому я брешу…
Я досі не проти зривати з неї спідню білизну, шепотіти дурацькі слова про кохання, купляти ход-доги і карточки для поповнення рахунку, квіти, шампанське, просинатись на декілька хвилин раніше і робити бутерброди з ковбасою, приносити каву у ліжко стараючись не розлити на білу постіль!
Хоч після таких «хочеться» вона скаже:
-Ти повний мудак!
Знову починаєш скиглити просто так?!
І все, тупик.
Тому я відписую:
В мене все процвітає, перейшов зі звичайних ход-догів на фірмові,
Змінив марку сигарет, і стиль одягу також змінив
Змінив знайомих, друзів залишив
Змінив носки сьогодні зранку і голову помив
Змінив номер телефону, точніше, я старий пропив, чи то пак, загубив
Не змінив лиш транспорт, я й досі їжджу у тролейбусах спиною до водія
Споглядаю за вікнами на людські обличчя.
Коли сидиш спиною у тебе є більше шансів запам’ятати обличчя
Ти це запам’ятай…
І от, коли я це все пишу і відправляю тобі
Ти виходиш з мережі, не дочекавшись моїх слів
Можливо ти просто провіряєш мою реакцію на свої повідомлення?!
Навіть більше скажу, ти мабуть відчуваєш стукіт серця в той час коли я читаю твоє «Привіт) Як справи?»
Через це я мабуть і продовжую любити тебе
І з часом воно мине
Я знаю, тільки на даний час не відчуваю.
Знову думаю…
Ловлю себе на думці, що "не рівно дихаю" до тих архітекторів.
Знову не розумію сам себе.
