Як добре, коли віриш у кохання!
Бо віра завжди нам допомага!
Але ж хіба кохання це лиш віра?
Примара, яка є, а чи була?
Чому ми часто у житті скептично
Висвітлюємо власні почуття,
Одних кохаєм пристрасно і ніжно,
А інших відкидаєм в забуття?
Чому, коли розбився перший келех
Із острахом ми інший беремо,
Чому розбиту ніжність викидаєм,
Немов нічого там і не жило.
Як можна обпаливши власні крила,
Переступивши власну гіркоту
Кричати всим – та так щоб же почули:
Кохала не того! А я не ту!
Можливо все пройшло і все минулось!
І відпалали пристрасні вуста,
Але кохання все ж таки не віра,
Яка то є, а то вона згаса!
Кохання - що було і те, що буде,
Чи то розбитий келих, чи граніт!
Та переможний крик тут не лунає,
Бо у коханні кожен переміг.
Як добре, коли віриш у кохання!
Бо віра завжди нам допомага!
Але кохання все ж таки не віра,
Яка то є, а то її нема.
