ПОВЕРНЕННЯ
(триптих)
1
Знову залишаться мокрі сліди на бетоні,
Змовклі ворота й задивлений в небо горіх,
Знову тебе виглядатимуть шибки віконні,
Поки дорога втікатиме в тебе з-під ніг.
Поки втікатиме сон у заплаканий ранок,
Кава схолоне, забута заради рядків,
Я помолюсь за кожнісінький твій полустанок,
В стуку коліс все рахуючи цокіт підків.
Сентиментально? Можливо. Банально? Не знаю.
Все це було ще давно, на путивльськім валу.
Я - тільки жінка з далекого рідного краю,
Кличу крізь ночі: "Вернися...чекаю... люблю!"
Я - тільки жінка, що має у спадок терпіння
І генетично переданий погляд у даль.
Ти повертайся. Чекатимуть зорі й каміння,
Поки прийдеш і заміниш собою печаль.
2
Іду до Вас, а серце - наче сторож,
Калатає у дошку сподівань,
І ця хода, яку вже не повториш,
Поволі віддаляє від страждань.
Іду, іду крізь слово і крізь спогад,
"Quo vadis, homo?" - нікому спинить.
Іду до Вас... зостався тільки подих,
Єдина мить... непереможна мить...
Іду... Ховаю сумніви в замети,
Прогірклу ніжність горну до грудей -
І раптом відчай душу пробагнетить,
Що Вас нема...що Вас нема ніде...
Що я навіки з шляхом повінчаюсь,
Із тим, що ні привіту, ні сліду...
Паду в печаль і знову піднімаюсь,
Аби іти. Чекайте - я прийду!
З
На твоє повертання сідають слова
І блукають по нім, наче погляд по тілу,
А чекання із мене тихенько сплива,
Запускаючи спокій у душу зболілу.
Повертання, повернення... Знову цей час,
Коли подих із щастям - одне відголосся.
Знову вперше, хоча обіймав вже не раз,
Ти обнімеш мене, і все буде, як досі...
І запрагла земля знов нап'ється дощу,
І до сонця потягнеться листя зелене...
Якщо схочеш піти, я тебе відпущу,
Але тільки завжди повертайся до мене.
2003 Р
