|
У баби Ганни на селі
Жила коза Фросина.
Було життя важким її,
Вже думала, що згине.
Чому? Бо ґаздонька лиха
В гай пастись не пускала.
Лежала в ліжку по пів дня,
Кіно переглядала.
То СТБ, то TV-i (ті ві –ай)
Дивилась, як примара.
Коза в сараї «ой» та «ай»,
Та бабі по цимбалах.
Це охкання сусід вловив –
Цап Боданець Омелько.
Рогами він паркан пробив –
І під сарай швиденько.
Копитцем защіпку підняв,
В середину заскочив.
Вид кізоньки його пройняв -
Запалі щоки й очі.
- Що із тобою, розкажи?
Не те щось, може, з’їла?
Обід на носі. Ти лежиш.
На носа муха сіла?
- Лице вкриваю я дощем.
А баба – не в гризоті.
Від ранку не було іще
Й зерна в моєму роті.
- Ну, то йдемо разом в гай.
Знайдемо, вір, там ми
Квітковий різнобарвний рай
І воду між трави.
Підняла талію свою,
Пішли удвох стежками.
До вечора були в гаю,
Тулилися бочками.
- Як же тепер до баби йти?
Це ж, мабуть, буде бити?
- А ти вертатись не спіши.
У лісі будем жити.
- Поміж деревами? Ого!
Страшні тут, зимні ночі.
- Збудуємо собі житло.
Щодня ж ти травки хочеш?
- Так, хочу.
- Ну, тоді мерщій
Берись до праці, мила.
Носи гілки, траву, не стій,
Щоб ніч нас не вхопила.
Кипів їх труд, як з чаєм чан,
Звели житло розлоге!
Раділи Фрося й Омелян,
І дякували Богу.
Лишились в домі в першу ж ніч,
У ньому жити стали.
Ліжка зробили, стіл і піч,
Грядки удвох скопали.
Капусту посадить вдалось,
Взимі вона придасться!
Так гарно все у них велось.
Та обірвалось щастя.
Пішов якось козел у ліс.
Хотів зробити лаву.
Та як додому палі ніс,
Спіткнувсь, упав в канаву.
Між роги палиця вістрям
З розгону полетіла.
У ту ж хвилину Омелян
Дух випустив із тіла.
Поплакала коза. Одна
У лісі залишилась.
Коли ж у край прийшла весна,
Фросина розродилась.
Дав Бог їй щастя золоте -
Сім діток на світанні.
Та наймудріше було те,
Яке ішло останнім.
Як козенята підросли,
Самі лишались вдома.
Коза сікла траву, як млин
Січе зерно із поля,
Як наїдалася, ішла
Дитяток годувати.
Наказувала їм щодня
Дверей не відчиняти
Нікому, тільки їй одній,
Як пісню заспіває.
Бо в лісі вовк є – лиходій,
Козят він полюбляє!
Як поверталась день при дні,
Виводила тоненько:
«Дверцята відчиніть мені,
Малята дорогенькі!
Я, ваша матінка, прийшла
Із молочком під хату.
Відкрийтесь, відчинітеся,
Вас буду годувати!»
Як голос матері-кози
Малята пізнавали,
То, наче в літо, йшли зі зим,
Матусю в дім пускали.
Та якось вовк дізнавсь про те,
Що є в кози козята.
Сховався він за деревце,
Хотів їх вкрасти, клятий.
Як мама пастися пішла,
Він почекав з годину.
Тоді пробрався крадькома
Під двері до хатини.
- Відкрийтесь, відчинітеся,
Малята дорогенькі!
Це ваша матінка прийшла
Із молоком смачненьким!
- Не мами голос це. Ачей,
Його нам упізнати!
Ми не відкриємо дверей.
Ідіт мерщій від хати!
- От діти! Ще такі малі,
А видно, що не глупі.
Ще попадетесь ви мені.
З’їм вас живцем чи в зупі.
Пішов розлючений вовчок
До коваля Якима.
- Зроби мені ти голосок
Такий, як у Фросини.
- Не буду я цього робить.
Можеш і не просити.
Бажаєш діток погубить?
Їх голосом здурити?
- Ти не мудруй, старий Яким,
Бо загризу, гульвісо.
Голос роби мерщій таким,
Мов у Фросини з лісу!
- Гаразд, ти крику не здіймай,
Вже інструмент шукаю.
Навширки пашу відкривай,
Я зв’язки підпиляю.
Голос підкув вовчку коваль.
Поплентався додому.
Накинув він на шию шаль,
Бо в горлі чув оскому.
В обід, уже на другий день,
Як мала повертатись
Коза із лісу до дітей,
Він наперед пробратись
Встиг. Під дверима вигнувся,
Схилив чоло гарненько.
- Дверцята відчиніть мені,
Малята дорогенькі!
Я, ваша матінка, прийшла
Із молоком під хату.
Відкрийтесь, відчинітеся,
Вас буду годувати! –
Вовк жалібненько заспівав.
Мама це, їм здалося.
Кіз (відчинили!) похапав.
Лише одне спаслося –
Те, що найменше. На печі
Воно перебувало.
Не бігало, як решта всі,
А книжечки читало.
А як зморилося маля,
Лягло собі й уснуло.
Як вовка роздалось виття,
Збудилося, почуло.
Накрилось коциком ураз,
Нутро ж у страх вдяглося.
Тремтіло, поки мами глас
Почути не вдалося.
- Ой, діти, козенятонька –
Білесенькі, кудлаті!
Прийшла я, ваша матінка,
А вас нема у хаті.
- Я є, - мовив тонесенько
Найменший і спустився.
- Вовк всіх забрав, ріднесенька.
Лиш я один лишився!
- Провчу того вовчиська я.
Дасть відповість зубатий!
За кожне із шести малят
Заплатить мені, клятий!
Вовк у той час у лігві був.
Не чувся вже голодним.
Шістьох малят він проковтнув,
Тягнув одне за одним.
Коза не знала, як їй буть.
Йшла лісом, мов прибита.
- Як їй дітей своїх вернуть?
Як вовка обхитрити?!
Тут чоловік один з гори
Спускався у долину.
Шукав у лісі він гриби,
Навстріч ішов Фросині.
Побачив він її сльозу
Спитав: «У чому справа?
Чи честь ображено твою,
Чи в лісі заблукала?»
- Не заблукала в лісі я.
Он дім мій, за потоком.
Забрав вовчисько козенят.
Не змигнув навіть оком!
- А де живе злодюга той?
Де його лігво, знаєш?
- В сосновому бору герой-
Злодюга проживає.
- Ну, то ходімо швидше в бір.
Є план у мене власний.
У сумці маю меднабір.
Хірург я першокласний.
Люблю робити я добро.
- Врятуєш як маляток?
- Вовчку я розпорю нутро
І вийму козеняток.
До лігва підійшли тихцем.
Замекала Фросина.
Хірург сховався за дубцем.
Вовк виглянув з хатини.
- Чом, козо, ти сюди прийшла?
- Та квіти тут, мов небо.
Ось склала, глянь, букети два.
Візьми один для себе.
- Добре, давай і утікай.
Не кудкудач, як квочка.
- Гаразд. Будь ласочка, приймай,
Волошки тут, дзвіночки!
Вовк підійшов. Хірург підбіг,
Укол з наркозом шпигнув.
Звір очі звів, хитнувся й ліг
В траву і лапи вигнув.
Лікар швиденько лезо взяв,
Вовчку живіт розрізав.
Усіх козят повитягав,
Шлунок напів урізав.
Все обробив, зашив усе.
- Не їстиме вовчисько
Тепер уже живе м’ясце,
Бо в шлунку мало місця!
Зможе лиш ягоди жувать,
Гриби і хліб Господній.
Що ж, кізонько, йди годувать
Малят, мабуть, голодні.
- Господь послав вас, доку, сам!
Урятували діток,
Вам молока, сметани дам,
Акацієвих віток.
- Я, звісно, дякую тобі.
Та гроші, кізко, маю.
У місті сам куплю собі
Те, що душа бажає.
- У місті молоко не те.
Моє поживне, свіже,
Пахуче, пінисте, густе,
Як п’єш – живіт не ріже.
- Гаразд. Веди мене у дім,
Хочу таке спожити.
А вам, малі, бажаю всім
У лісі довго жити!
У дім хірурга привела,
Хвалила його вдачу.
Погодувала ще й дала
Гостинців на додачу.
Нове життя вовчок почав –
Їв ягоди і супчик.
Тварин малих не викрадав,
Не клав на гострий зубчик.
ID:
373359
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.10.2012 23:21:18
© дата внесення змiн: 01.03.2023 07:22:14
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарна казочка 
