Серце чекало весну, бо ж весною прийнято знаходити кохання.
Серце пришвидшувало темп щоразу, коли незнайомий хлопець просив
передати гроші за проїзд у маршрутці, чи коли очі мимовільно зустрічались
поглядом з кимось доволі симпатичним. Але то все не те...
Усі ці милі та усміхнені обличчя не шукали ніякого кохання,
їм би тільки розважатись...
Колись знайомий сказав, що жити потрібно жити моментом, адже
продовження, як і завтрашнього дня може не бути. Але як же хочеться чогось
вічного та незламного. Давно вже змирилась з тим, що серце стискатиметься,
коли побачить на вулиці стареньких, котрі так мило турбуються одне про одного.
Серце хотіло справжніх почуттів, але доводилось обходитись короткими
звязками, які навіть наразі і не хочеться пригадувати. Тиждень, два, три,
місяць, нове знайомство, нові обіцянки... Як це не чесно обіцяти людині
вічність, коли наперед знаєш, що обманюєш, коли усвідомлюєш, що скоро вже підеш.
Але ж мама казала, що треба мати гордість - не пробачати образ і не вибачатись за дурниці.
Кожної весни нове взуття, нові джинси та новий залицяльник... Ось уже й подруги
виходять заміж, але їм чомусь не здається, що це все так дешево та
просто.
Серце ж не хоче щоб все було просто... Серце хоче чогось карколомного,
коли і світ не потрібен, аби тільки любов збереглась. І не потрібно ніяких
освідчень, квітів - лише справжність. Хіба ж це так важко? Але чи то
серце для самозахисту всіх відштовхує чи то через дурість. Весна ж все таки,
а тут ще на голову звалилась купа проблем... Ееее, суспільство стій, серце
хоче ніжності, а не обовязків!
Скоро мине весна, а з нею мине й бажання любити... можливо. А потім
буде ще весна... і ще... і ще... а раптом вже тоді у того серця буде інше серце,
про яке захочеться піклуватись та берегти його.
