Злітає з кульбаби й з тополі в повітря сірий пух,
Гонить вітер з поля зору, щодуху, як рій мух,
І безкінечний тому пуху, на волі легкий рух,
Кружляє й лоскоче він мене і лізе до вух.
Залазить нахаба безсоромно до носа в ніздрі,
Сідає на лице, на губи, в очі, на вії...
Рухи моїх рук дуже грізні, бо очі вже слізні,
Не чекав шибеник-дмух, від них такої дії...
Скидають руки додолу, той надокучливий пух,
А він вплітається у волосся, сивиною,
Ще більш, сріблить кучері, ковзає по тілу, неслух,
Пух, лети далі, мене не вкривай пеленою...
Не лоскочи , бо залоскочеш до сміху й до смерті,
Не обіймай так ніжно, мої стомлені плечі,
Мені обіймів та й не треба, я буду відверта,
Тільки ось, дихати мені стає, якось легше.
Гони вітру його сім'я з міста на поле, на луг,
Хай приб’є до землі з неба злива там, а не тут,
Нехай виростуть тополі й кульбаби скоріш, чим дух...
Сонце засвітило, все враз заніміло...Рух стух.
Гарна думка, Наталю!
Вже алергія в нас на все, що лиш літає,
від мильних пузирів відмитися не встигли.
А тут ще пух! Краса, яка карає.
Чи стане дух? Чи він і зараз дрихле...
Роботи мені додав 
