Люблю гуляти львівськими парками… Кожен з них має своє прожите життя і свою історію. В цьому зеленому раю мене завжди захоплюють живі маленькі рижуваті вогники, такі наївні і по-дитячому щирі, з круглими сумними оченятками, які спочатку дивляться на тебе досить боязко, виляючи хвостиком туди-сюди, потім дріботять ноженятами, підходять ближче, заглядають вже в очі щиро, по-товариськи і ніби просять якогось гостинця. Це добре, коли у кишені у тебе щось-таки знаходиться…
У мене в кишені не знайшлось нічого. Відкрила свою сумочку. В ній було майже все, як у кожної жінки. Але золотого горішка для білочки, щоб вона, як у Пушкіна «білка пісні все співає та горішки все гризе» не знайшлося. А жаль…
Мені шкода було розчаровувати білочку саме в цю хвилину. Вирішила забавитись з нею. Недовго поблукавши по стежинці парку, знайшла дві пустих половинки від горішка, який давно і з успіхом був згрижений риженятками, і почала легенько ними стукати. Маленьке диво наставило гостренькі вушка, прислухалось, трошечки подумало і з довірливою радістю кинулось до мене. А я все стукала і стукала. А звірятко дріботіло ніжками, ставало навшпиньки, вертіло хвостиком. Так їй хотілося того горішка…Нарешті я кинула шкаралупки на землю. Вже було збиралась іти. І тут побачила, як білочка кинулась до мого «подарунка». Вона довго приглядалась, досліджувала його. І нарешті зрозуміла, що я її просто обвела навколо пальця. Треба було бачити її оченята. Вони зробились круглими, здивованими, докірливими. Довго не могла я забути тих ображених маленьких оченяток, які дивились на мене розгублено та невпевнено...
Люди часто забавляються іншими...
риженятка й справді невгамовно шукають поживи, але й перебірливі водночас - горішки фундука, якими я їх пригощала не дуже смакували їм, от такі малі хитрі звірятка
