А цього так не вистачає. Вас так не вистачає. На смуток тягнуть відео та фото наші, як камінь прив’язаний до ноги. Що ж це сталося? Коли? Де? Як ми посміли допустити це?
Та хто взагалі дозволив нам. Коли ми впустили цю байдужість у свої серця? Вона ж росте з кожним днем, і цим самим витісняє все інше.
Розлюбити вас. Серйозно?! Я сильна,але щоб вбити такої сили почуття мені не вистачить і цілого життя. Як же боляче мені. Як же пусто мені без вас. Та хоча б ти… як ти могла мене покинути?!! Ти клялася і божилася, що без мене тобі боляче, що тобі важко. Я не можу так, як же змогла ти?! Можливо я слабачка, але що ж з того. Я люблю тебе. Любила до нього і після нього. І, навіть зараз, коли ти щодня забуваєш про мене, я тебе люблю.
Дзвонити тільки коли щось потрібно. Питати як справи тільки при нагоді. Чесно? Це не ми. Це неякісні копії НАС. Думаєш згадую про тебе в хвилину біди. В час найбільшого щастя хочу до тебе. Ти – я. Я – ти. Так було, і Боже, нехай так буде. Я потребую тебе. І нехай я про це мовчала досить довго, але не навчена я так. Виховання інше. Кидати людей не вмію. Без тебе можу, вмію, але це не те. Це не я. твоя ревність, як колись вона тішила мене. А тепер будь-яке твоє питання це вже щастя.
Куди ж ти?! Я бачу твою постать, що такими швидкими кроками іде від мене. Йде назустріч комусь новому, чомусь новому. Йде без мене. Як же ти?! А я як же?!
Повернися!!! Це не прохання, хоча я й на колінах. Це не наказ, бо хто ж я така. Це крик, зойк. На допомогу кличу тебе, хочу до тебе. Як же я давно не відчувала запах твого кучерявого волосся, такого знайомого, такого рідного. Як же давно я не чула твого сміху, такого щирого такого рідного. Як же я до тебе хочу. Хочу суботні вечори з кіно і ковдрою. Хочу думки твої знову чути. Хочу сльози твої бачити. Так так ті самі сльози твої, сльози від щастя твого. Хочу в обійми твої впасти. Тебе пригортати.
Повернися…
