А на прощання просто посміхнись. Але щиро. Щоб саме таким я тебе запам*ятала. Бо навіщо мені згадувати твій сум, твій біль, усі страждання, вагання, прохання і сумні очі. Чи не краще закарбувати в пам*яті щасливого тебе? Таким чином я теж зможу бути щасливою. Знаючи, що ти пішов не з болем перед собою. І я обернулась в іншу сторону. Теж усміхненою. Не дивитимусь в твої очі, ніколи не скажу тобі, що відчуваю, а радше, відчувала. Це все тепер лиш моя уява, моє свавілля.
Не буде вже питань. Щасливим можна стати і без видимої для оточуючих причини. Так само можна і страждати, згадуючи минуле. Тому я хочу, щоб воно було усміхненим. Тоді всі спогади будуть іншими. Ніхто вже не хоче, а часто не вміє плакати, і це добре. Для чого витрачати організму воду? Краще будемо посміхатись – житимемо довше. Але вже іншими життями. Такими, як мріяли…
Так, чудеса бувають, вони сплять у наших душах. У серці кожної людини. Одні пробуджуються, бо в них вірять. Інші таким чином, допомагають віднайти сенс у життях… Буває, що вони стаються чи не кожного дня, але їх не помічають. Причина може носити назву «звикання» або «розчарованість». Перша уособлює маленькі дива, які з часом людина відучилась помічати. Тоді вони можуть на довго заснути. Часто самі чудеса валяються під ногами, але певні особи встигли такою мірою розчаруватись у житті, що просто наступають на них, не звертаючи найменшої уваги чи вважають, що таке не могло відбутись. В таких ситуаціях люди їх також позбуваються… Трапляється, дива довго, надто довго не навідуються у їхні життя. Та вони просто заснули, перебравшись у серця. Бо вірять, що знову зможуть проснутись...
Якщо подумати, то і дива, напевно, змушені відпочити… Щоб показати нам всю красу… Щоб ми більше не захотіли їх відпускати….