Твої слова прекрасно розумію,
Те саме я недавно говорив.
Я думав, що піднятися зумію
Над тими, хто говорить - "Ти не жив,
Й не міг ніколи щастя ти відчути,
Бо у житті нікого не кохав,
І важко вже тепер тобі збагнути,
Як уловити непостійність барв".
Здавалося, що дурість говорили,
Що то лиш фраза, взята із газет,
Хіба то не вони мене топили,
Коли не зрозуміли той куплет?
Ти ж памятаєш той короткий віршик
Де я уклав всю душу й почуття,
Вони ж сказали, що напевно гірших
Віршів не бачили за все життя.
Я їм давно уже простив, бо треба
Прощати слабших і вперед іти
Тоді лиш можна досягнути неба,
Того, що вбереже від пустоти.
І я простив ту дівчину цікаву,
Котра так приголомшила мене.
Вона сказала, що птахи літають,
Й уваги не звертають на земне.
Що часто важко зрозуміти того,
Хто нам говорить речення прості.
І що учителі високого й складного
Насправді просто бовдури пусті.
І я був вчителем, який у цьому світі
Прекрасного нічого не створив,
І у думок великім розмаїтті
Своє маленьке щастя загубив.
Усе життя ганявся за вітрами,
Які так уловити й не зумів -
Завжди вони ховались за горами,
За скелями банальних почуттів.
Ті почуття - найбільша в світі сила,
Вони прекрасні, вічні і живі
Й дають тобі невидимі ті крила,
Котрі несуть у виміри нові.
