Прозорий метелик кидається на грати вій з відчаєм сліпого птаха,що сам собі сниться.Це нічний метелик,що збирає попіл з трави та моїх лодонь.В лодонях тонуть сльози та відчай людей.Відчай посилився в їхніх очах, які мають колір стиглої вишні.Такі очі ніколи не стають каламутними або прозорими,засклілими чи холодними,вони завжди виразні, як наелектризований туман.Цього разу очі були закритими,повіки натянуті вітром.На асфальті лежали вони,розпроставши руки і ноги,міцно й солодко спали,панував такий блаженний спокій.В цю мить відчула,що людський світ не існував для мене.Відчувала своє тіло , свій матеріальний образ усього лише ілюзорною проекцією світу людських уявлень.Мене вражає обмеженість цього світу.Розбиває стіну обмеження.Дивлюсь на руку з годинником.Замість циферблада на ремінці кнопка ENTER у приподньому вигляді.СТОП...але ж я не маю годинника.А якщо натиснути?Натиснула!Все стало паперовим, а люди- пластилінові.Це все пластмасовий простір чи то скляний.Виникає бажання сміятись чи то плакати...Неможливо розібратись ,що це навколо мене.Невже я в банці?Хочу зробити вдих, але ж це пластмасовий простір, кожний вдих мене вбиває.Мої зіниці, вони реагують на світло.Все розпливається.Дивлюсь на годинник , а там кнопка ESC.Один дотик... знову просте усвідомлення газоподібного простору.Кривавий терор обох реальностей.Я знову тут.
