Хто б волю дав пожовклому листку, якби не вітер?!
Не маючи шансу на політ,
гойдався тихо і тремтів,
шептав і шелестів з дощами,
п'янивсь ранковими росами,
озолотився сонця промінцями...
гойдався у неволі, тихо жив...
за волею тужив,
хотів злетіти вдаль, до тих вершин,
які йому ще маривом здавались,
які ще недосяжними розтали....
усі ці мрії геть втікали,
його у свій полон узяли...
холодна осінь стала злою,
такою відьмою-грозою,
його клітинки замерзали,
рятунку віддано благали,
а вітер дув, знущався і сміявся,
листок гойдався, плакав, та тримався!
його від гілки відірвати неможливо!
нехай у нього і захмарні мрії,
та він не хоче так страждати,
не хоче з вітром відлітати...
навіщо йому позолота?!
навіщо ті щасливі літні дні
його покинули напризволяще?!..
він так хотів радіти ще!
...минуть вітри, прийдуть морози,
втече і осінь золота.
один листок, самотній воїн
усе чека свого кінця...
настане день, ослабнуть руки,
відпустить гілку й зробить свій політ...
душа кричатиме від щастя,
та раптом знову защемить...