Сірість свої опустила фіранки,
Знову застигли в мовчанні світанки.
Місто втомилось, ховається в млі,
Мрії вмирають в буденному дні.
Тіні блукають по змоклих алеях,
Сонце не грає давно в галереях.
Люди – як тіні, безбарвні, сумні,
Прагнуть тепла, що ховається в сні.
Де ж той є промінь, що серденько гріє?
Де ж вітерець, що сірість розвіє?
Може, за хмарами сховане світло?
Вірю, воно ще у сяйві розквітне.
І крізь фіранки проб'ється світанок,
Сонце запросить до танцю цей ранок.
Сірість розтане і прийде буття,
Кольором знову заграє життя.