Звичний карпатський світанок,
з гір наповзає туман,
ніжний, сріблястий серпанок
тихо заповнює чан.
Поки замішую глину
міцно тримаю в думках
вірність, людей і країну
в давніх її рубежах.
Вмішую мрії і плани,
сонмища їх молитов
і у загоєні рани
щільно вминаю любов.
Розум, бажання і впертість,
щастя, натхнення й кураж,
радість додам і відвертість,
потім надії міраж.
Сподень штовхаю ногою,
весело крутиться круг.
Змочена в міру імлою
глина лягає до рук.
Горщик зростає поволі,
впевнено, без перешкод.
І візерунок мов доля,
що проживає народ.
Висушу, випалю в печі.
Кришка, щоб жоден не втік.
Суті, ув'язнені в речі,
ворог утратить навік.
Винесу в пізню годину,
пріч, за домівку свою.
Все, що вкладалось у глину
молотом вщент розіб'ю.
Чудовий вірш! 
