І
О, земле рідная моя,
Тобою враз пройшов –
Неначе сірого коня
Спіймав серед дібров.
Спочатку коник не впізнав –
Коли ж то все було?
І навіть Місяць споминав
Дзвінке живе село...
Де чисті весни й квіткопад,
І роси на траві,
У домі тіні від лампад,
А в небі журавлі...
День збіг увесь у білий сум
Крізь душу, навпростець,
В осінню різнобарв-красу,
Легкий, як вітерець.
Там всі були зі мною знов,
Як в тім жертовнім сні –
Водив за руку сірий гном
І щось казав мені...
ІІ
Із річки зорі світять вверх
І ластяться до ніг,
А очерет все шерх та шерх
Й латаття білий сніг...
Там крізь туман часу біжать
Хлопчисько і дівча –
Їх ще не пройдена межа,
Новенька жде свіча...
Назустріч їй миттєвості
Несуть на крилах в даль
І мрії всі такі прості
Й прозорі, як вода –
Як Сонце, небо із хмарин,
Тополі срібний лист...
Всі друзі, скільки є дворів.
Було, чи ні,... колись?
ІІІ
Каганець там підсвічував нам.
Так було серед маків і трав.
І дурманила серце весна.
Календар дні земнії гортав...
Хто хвилини святі рахував?
Нескінченні, як день, так і ніч;
Бігло колесо стежкою барв.
До життя коротесенький спіч...
Та назавжди у споминах він –
Той дитинства щасливого клин
І начальний життєвий уклін,
Бо надалі, солодке в полин...
ІV
Золотавим листопадом
Пролетів над рідним краєм –
Як зустріли мене радо
Моя річка й красень гаю...
І в грудях тепліше стало,
Серце чутно стукотіло,
Туга тягнуча розтала,
День розквітнув чорно білий.
В цьому райдужному світі
У медовому привіті,
Такім милім після літі
Я розтанув в жовтім листі.
Пам’ять – з нами, невмируща
Крає серце, крає душу –
Все в років вертає гущу
І збирає з нас подушне...
Всі великодні і свята,
Завірюхи й суховії,
Темна ніч, вогонь багаття
Воском свічки капа з вії...
О, Господь, Твої дороги
Все мережаться життями.
Сіла осінь на порозі
Хати, рідних Татка й Мами.
В’ячеслав Шикалович
26.10.2008р.
