Мій діалог з тобою вартий,
Ночей проведених без снів…
Я й так не міг спокійно спати
Вже мабуть сто останніх днів.
Я лиш хотів почути правду…
Від тебе правду, хай гірку,
А чув знов тишу…Бачив панну
Із сивим пасмом, мовчазну.
Я в сотий раз питав смиренно:
Моя вина, що ти така?
Хіба не пила ти щоденно
Із тої ж чаші, що і я?
Хіба я брав собі щось більше,
Чи залишав тебе одну?
Моя підтримка була всюди,
Чому ж тепер погано сплю?
Чого мовчиш, невже байдужа
Ти стала з часу, як життя
Сказало, ми не вірні друзі,
Й згасали вогники в очах.
Мовчиш? Мовчи, я не ображусь…
Не розуміє ніхто й так,
Тебе все рівно в цьому світі,
Як я, твій втомлений дивак.
З тобою, я святий і грішний,
Хай не здоровий, та живий,
І хай, як всі, ми теж не вічні,
Та ти моя, а я лиш твій.
Одній тобі не зрадив й досі,
Ти мала б знати це й сама,
Поговори зі мною трохи…
Моя розхристана душа.
Одній тобі ще довіряю
Я навіть більше ніж собі,
Надій на тіло вже не маю,
Воно страждало в боротьбі.
Довіри стало менше людям,
Фальшивий світ продався ШІ,
Моє життя, несправжні судять,
А грішні лають за гріхи.
