Гриф не кинеться ніколи
Сам на здобич у безлюдді,
На ослаблого бізона,
Бо вже інший гриф те бачить
З голубої височіні, –
Той кидок, і вниз шугає.
А за другим рине третій,
Теж із просторів незримих, –
Спершу плямки, потім грифи,
Аж навкруг від крил стемніє.
Лиха теж самі не ходять,
Але дивляться й чекають,
Інших порухи шукають,
І коли одне спадає,
Решту теж у гурт збирає
Біля раненої жертви, –
Спершу тінь, а потім горе,
Аж навкруг від мук стемніє.
Над Північним хмурим краєм
Пебоен, Зима холодна,
На річки й озера дувши,
Скам'янила їхні води.
Витрясла із кіс сніжинки,
Аж рівнини вкрились білим,
Як одна пласка поверхня, –
Мов Творець, униз схилившись,
Вигладив її рукою.
В лісі дальньому мисливець
Полював на снігоступах;
В селищі жінки чинили
Шкіри та маїс мололи;
Хлопці юні галасливо
На льоду м'ячем гуляли,
В снігоступах танцювали.
Якось ввечері сиділи
У вігвамі Води Сміху
Із Нокоміс та чекали
Шуму кроків Гаявати,
Що вертався з полювання.
Їхні лиця блиск від жару
Фарбував мазком червоним,
У старих очах Нокоміс
Блискав місяць водянистий,
У ясних очах Вод Сміху
Грало сонце, як у водах.
А за ними їхні тіні
Горбились в кутках вігвама,
Дим же кільцями над ними
Кублився до димоходу.
І тоді дверна запона
Тихо піднялась іззовні;
Спалахнув вогонь ясніше,
Відхилились кільця диму,
Як зайшли дві жінки тихо,
В двері шаснули незвані,
Без учтивих слів вітання,
Без ознаки упізнання,
Сіли в дальньому куточку
І між тінями припали.
З вигляду і по одежі
В селищі були чужими;
Змучені, бліді, журливі,
Сіли мовчки і тремтливі
Тінями цілком прикрились.
Чи це вітер над вігвамом
Бурмотав у димоході?
Чи сова це, Коко-кого
Ухала з сумного лісу?
Мовив голос лиш у тиші:
«Це мерці убрані в одяг,
Привиди, щоб вас терзати,
З царства темного Понеми
Із країни Потойбіччя!»
Тут додому Гаявата
З полювання повернувся,
Із волоссям вкритим снігом,
На плечах у нього олень.
Він під ноги Водам Сміху
Скинув ношу бездиханну;
Здався кращим їй, щедрішим,
Ніж коли прийшов по неї,
Вперше оленя поклавши,
Як своїх бажань ознаку,
Як майбутнього присягу.
Тут побачив, повернувшись,
Він між тінями сторонніх;
«Хто вони, – сказав про себе, –
Дивні гості в Мінегаги?»
Та нічого не спитавши,
Запросив їх до вігвама,
До наїдків і багаття.
А коли прийшла вечеря
Й м'ясо оленя поклали,
То бліді чужинки-гості,
Вискочивши з-поміж тіней,
Потягли куски найкращі,
Біле сало ухопили,
Що відклали Водам Сміху,
Для дружини Гаявати.
Вмить без дозволу й подяки
З'їли жадібно всі кусні
І метнулися між тіні
У глухий куток вігвама.
Не озвався Гаявата,
Не рухнулася Нокоміс,
Не змахнула Води Сміху,
Не змінили поведінку,
Тільки Мінегага тихо
Прошептала: «Зголодніли.
Хай беруть, що їх утішить,
Хай їдять, бо зголодніли».
Дні світліли і згасали,
Ночі світло дня скидали,
Як сосна сніжок скидає
З чорноти гілок смолистих.
День за днем незрушні гості
Мовчки мешкали в вігвамі.
Та вночі, чи то в негоду,
Чи в ніч ясну йшли до лісу,
Дрова у вігвам носили,
Шишки із сосни на розпал,
Та завжди сумні й безмовні.
І коли б не повернувся
Гаявата з полювання,
Як вечерю вже зготують
І для кожного розділять, –
З темного кутка прожогом
Гості ті бліді з'являлись,
Вибравши куски найкращі,
Що відклали Водам Сміху,
Знов без докору й подяки
Вмить ховалися між тіні.
І ні разу Гаявата
Не сказав їм злого слова;
І стара Нокоміс також
Не змахнула дратівливо;
І ні разу Води Сміху
Не обурилась від глуму.
Зносили усе в мовчанні,
Щоб права гостей-чужинок
І достоїнства пожертви
Поглядом не умалити,
Словом злим не поламати.
Раз опівночі недремний
І чутливий Гаявата
У вігвамі, в світлі тьмянім
Головешок, що горіли,
Вогнища, що мерехтіло,
Чув зітхання знову й знову,
Чув ридання, як від горя.
Встав із ложа Гаявата,
Із кошлатих шкур бізона,
Відхилив зі шкіри полог
І гостей блідих побачив,
Тіні, що сиділи прямо
Й плакали у тиші ночі.
Тож він мовив: «Чом же, гості,
Так у вас серця страждають,
Що ридаєте ви ніччю?
Може то стара Нокоміс,
Чи дружина Мінегага
Вас образили негідним,
Не були сповна гостинні?»
І тоді замовкли тіні,
Перестали голосити
Й тихим голосом сказали:
«Ми є привиди померлих,
Душі тих, хто був із вами.
З Чібіабоса країни
Ми сюди прийшли судити,
Вас прийшли застерігати.
Крики горя досягнули
Островів Благословенних;
Крики мук усіх живущих,
Кличучи померлих друзів,
Засмутили нас даремно,
Бо прийшли ми вас судити,
Та ніхто нас тут не знає.
Ми для вас лиш зайва ноша,
І ми бачим, що померлим
Між живих немає місця.
Це врахуй, о Гаявато!
Розкажи про це всім людям,
Що віднині і навіки
Їхні крики і ридання
Не засмутять душі мертвих
З Островів Благословенних.
Не кладіть тягар великий
У могили тих, хто мертвий, –
Хутра, вампумів ладунок,
Казанів, мисок ладунок,
Бо під ними дух марніє.
Дайте їжі лиш з собою
І вогню, щоб їм світити.
Дні чотири дух мандрує
В замлю привидів і тіней,
Нічліги також чотири, –
Треба їм вогні чотири.
Тож коли когось схоронять,
Уночі вогонь над ними
Запаліть чотири рази,
Щоб душа в своїй мандрівці
Мала удостачу світла,
Щоб в пітьмі не спотикалась.
Прощавай же, Гаявато,
Пробу ми тобі зробили,
Пробу для твого терпіння,
Як присутністю своєю,
Так і діянням ганебним.
Ти великий і шляхетний.
Не впади в ділах великих,
Не слабій в тяжких зусиллях».
Лиш замовкли, як темнота
Весь вігвам заполонила.
І почув лиш Гаявата
Щелест одягу повз себе,
Чув він, як дверну запону
Підняла рука невидна
І зайшла остуда ночі,
Бачив мить яскраві зорі;
Більш він привидів не бачив,
Всіх отих мандрівних духів
З царства вічності Понема,
Із країни Потойбіччя.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
19. The Ghosts
ID:
983740
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 19.05.2023 21:16:07
© дата внесення змiн: 19.05.2023 21:25:42
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
