|
Привіт, хлопче! Пам̕ятаєш мене? Ми бачилися в лютому, майже рік тому...Тоді, коли, наче враз перестали дихати і дослухалися до реву війни... Коли ніч як стара карафка вперше розлетілася на дрібні друзки і поранила твої рученята, а ти спросоння збирав її до купи. Бо хотілося спати під теплою ковдрою, а не тікати в укриття. Та й не було його... Була сільська церква і кімната під вівтарем, яку люди облаштували під бомбосховище. Напевно, не тому, що там було найбезпечніше, а через те, що під вівтарем - місцем, де відбувалося “таєнство”, як говорила бабуся. Особливо, коли не видно зірок, і темрява виїдає очі, ти вигострював слух. Ти чув, як наближається щось страшне - такого гучного звуку уявити не міг, тож малював великого динозавра з розчепіреними лапами, які наче наближалися, щоб розтоптати тебе і проковтнути сонце. Пізніше, дорослі пояснили, що авіанальоти - це найстрашніше, що може бути.
А ти все малював... Ще міг тримати олівці пальцями і не тремтіти як листок під дощем...
Вже потім ти був втікачем з Лебедина. Разом з бабусею випурхнув птахом із зеленого потяга. Це було поночі, евакуація тільки набирала обертів. Я помітила тебе з поміж натовпу через світло, що здіймалося разом із димом. Спочатку подумала про себе: от уже доволонтерилася, вижається щось... Якісь німби над головами людей... Підійшла до вас із бабусею, ти тремтів так, що годі було заспокоїти. “Гостра стресова реакція” - подумалося і почала виправдовувати цей твій тремор, надавати йому значення нормальності у цій клятій ненормальній ситуації... Як належить спокійним голосом (хоча тоді це була імітація спокою і я щоразу боялася “зірватися на сльози”) промовила: “Я психолог, хочу вас зорієнтувати, де і що знаходиться на вокзалі. Проходьте за мною...” Подивилася в очі. І враз туди провалилася... в них було стільки болю і розгубленості, що всі мої сумніви і жалі до себе в один момент випарувалися у напрямку до хвоста потягу “Харків-Львів”...
Далі сходи і довгий тунель зі світлом наприкінці... Там, власне, підсвічувалася табличка з надписом “Бейбі-рум”. Тунель видовжувався натовпом людей, він набував форми хвилі і дихав тривожно й важко. Бувало “викашлював” з себе дитячий плач і тоді ставав більше, ніж живим.
Бабуся як сива тінь йшла позаду і тримала дві господарські сумки, у тебе був шкільний ранець на плечах. Я тоді ще уявила тебе літературним героєм з якогось відомого твору сучукрліту. Героєм, у якого ранець був для носіння крил..
Думки мої в перші дні війни були такими плутаними, що я просто збирала їх як розібраний пазл у коробку, а вдома складала хоч у якусь цілісну картинку.
У темряві холод і страх як загострені ікла - перекушували тонку нитку світла. Та попри все шукала його, щоб не згаснути і не впасти у відчай. Намагалася і шукала.
Бабуся почала плакати і повторювати одне й теж: “Я не змогла взяти домашній хліб... Тільки з печі, але треба було бігти, бо автобус був останній. Нам так сказали... ” Я заспокоювала і пояснювала, що у Львові добре налагоджена волонтерська кухня - все тепле, свіже...
Нарешті зайшли у залу очікування, яка стала місцем для перепочинку тисячам втікачам. Сидячих місць не виявилося. Але стояти тобі з бабусею вже було не сила.
Поки замовляла для вас теплу їжу - гречку і мясні фрикадельки, наливала чай і цукрувала його, помітила як зявилося місце біля вікна.
І ось ви нарешті звільняєте руки від дорожнього вантажу і тримаєте чай в руках. Світло різало вам очі. Але тепер я могла розгледіти як ти усміхаєшся... Запитала обережно: “Не гарячий чай?”. Ти не відповів, лише покивав, що ні.. Твоя вільна долоня досі була затиснута в кулак і ти ще тремтів час від часу...
Потім ти жадібно їв, так як заїдають страх... На якийсь момент, я відволіклася на розмову з твоє бабусею, вона плакала і бідкалася:
- “Куди ми тепер? Я вперше виїхала із села, а тепер ще й внук на мені. Його батько інвалід, мати не могла залишити його. А Олежик перестав говорити майже... Нас бомбили щодня, ми сиділи в церкві тиждень, мало що їли, води вже не було... ” Я співчувала вам і відчувала як до горла проступає холодний їжак.
- “Ви зараз у безпеці” - говорила їй. “Головне, що Олежик не в підвалі, а почне говорити найближчим часом, як відчує, що літаки тут не літають”...
Коли повернулася до тебе, ти вже дрімав... Із виделкою у руці... Я сказала, що тут є кімната для дітей, де можна поспати... І попри сумніви твоєї бабусі, яка казала, що ти не підеш зі мною, ти вперше розтиснув кулачки і довірився ... Провела тебе в кімнату, де були вільні ліжка. На одному з них лежав рудий ведмедик, ти вибрав саме його.... Попри темряву ти помітив світло... Я накрила тебе теплим пледом і не минуло п'яти хвилин, як твої оченята почали закриватися. Я видихнула і прошепотіла: “На добраніч, Сонце...” Ти відповів мені (!!! це було перше слово після всіх пережитих подій): “Добраніч...” Вийшла на перон у бентежну темряву. Тихо як! Буде світанок?
ID:
972496
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Присвячення
дата надходження: 31.01.2023 23:08:04
© дата внесення змiн: 31.01.2023 23:08:04
автор: Окрилена
Вкажіть причину вашої скарги
|
Який драматизм,біль, співчуття ... Низький уклін за оповідання! Ні, за крик душі... 
