Я не люблю зими, яка так часто плаче. Занадто довгі, тужливі дні. Іще тепер, коли війна, південь і схід палає у вогні. Ось і сьогодні небо затягнули хмари, насуплені сірі брови, в густій імлі дрімають діброви. Надто сердито дивиться на матінку землю. Напевно бачить, сприймає, відчуває днину. Снаряди, як блискавки ранять землю, краса зникає, залишаються руїни. Будинки величні, геть понівечені, недавно в них лунав дитячий сміх і музика гриміла, все довкола звеселила.
Чому ж ти зимо, нині така квола? Мабуть події, жахи війни подіяли й на тебе. Можливо так і треба, хто знає…
На заході і в центрі України і справді тепліше. Стрілки термометра, злегка змінюють напрямок, то вверх, то вниз, як ніби осінь.
Ще кілька днів назад дощило, всі потерпали від болота, важко проїхати, пройти. А нині, на схід прийшли морози, з позначкою до мінус двадцяти градусів. Шкода бійців – захисників, заважко в таку погоду, залізна зброя крижана, мов обпалює руки. Ніби й у теплих берцях, але мороз дістає кінцівки ніг, вже тремтить тіло, хоча за воротом краплини поту.
Молюся ранком і пізно ввечері, прошу погоду не дошкуляти, хоч трохи змилуйся над ними. Бо їм же треба захищати свій рідний край, земну красу і українську мову солов’їну. Й кожну домівку, кожну родину й щойно народжене дитя, його мирне, квітуче, щасливе майбуття.
Я вкотре подивлюся у вікно… зима розклала діряві простирадла. По землі білі і чорні плями, як радість і сум. Душевний біль дає про себе знати,на квітнику нерозквітла троянда. Вона ж так мріяла розкрити пелюсточки, привітатися з сонцем, радіти життю, щоби нею любувались, пишались. Так і моя Україна мріяла і мріє втішатись квітам, в полі щедрому урожаю. Щоб, як бутонам бути розквітлими так і нашим донькам і синочкам бути щасливими .
Шкода…війна- біда. Де смерть з косою, земля не покривається ранковою росою, а знов слізьми за Бучу, Ізюм, Дніпро, за землі, що потерпають від рашистських снарядів, дронів, обстрілів.
Мої думки… до піднебесся, де ж сонце? Втомилось від хмарин, йому б хоч трішки подати світло, промінню ясніти поміж шпарин. Але, на жаль, немає. Зима відчуває тривогу, співчуває нашому народу, дрібними краплями передає свій смуток.
14.01.2023р.
За всіх бійців, що там боронять тишу.
За хлопців тих, батьків, та матерів.
Нехай бояться ті пацюки та миші,
Що к нам прийшли, під небо нашіх днів.
М. Романьков.
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, зима і справді не така, як завжди...
Як важко уявляти, що у нашому столітті взагалі можлива війна. І що ніхто не може її зупинити.
Шкода захисників і захисниць, людей, що потерпають від щоденних обстрілів, людей,що загинули і їхніх родичів. Дуже шкода...
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
На жаль нам нічого не змінити,вони мабуть живуть,ще в сталінський час...
Дуже дякую!
Ваші роздуми співзвучні з мільйонами українців, які тільки раділи різдвяним святам, а вчорашнє влучання рашистської ракети в житловий будинок у місті Дніпро вивело всіх із рівноваги. Стільки загиблих, серед яких є діти. Сумує і співчуває вся Україна.
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую, Світланко! Вчорашні обстіли... тут не до слів