Якось смерть собі ішла.
Йшла вона з косою.
З нею бо вона була,
Наче з головою.
Косу смерть та навісна
Завсігди носила,
Щоб людські життя вона,
Мов траву, косила.
Йшла вона, ішла собі
І життю раділа.
Аж тут раптом гульк тобі:
Діда смерть зустріла.
Косу із плечей зняла
Лівою рукою
Й мовила йому: «Прийшла,
Діду, за тобою».
Дід на те їй відказав:
«Хочу більш пожити.
Маю я ще купу справ
В світі цім зробити».
Смерть же мовила на те
Дідові старому:
«Це бажання непросте,
Адже ще нікому
Більше, аніж Бог надав,
Жити не вдавалось,
Хай би скільки ще тих справ
В тебе не лишалось».
І хай як би не хотів,
Щоб вона відстала,
Та без жодних зайвих слів
Діда смерть забрала.
Євген Ковальчук, 28. 11. 2019
