Очі в тебе, мов озерця.
Як же палко їх люблю!
В них гірку тривогу серця
Я незмушено топлю.
В тебе пишнеє волосся.
В нього сум свій заплету.
Таж воно, мов те колосся.
З нього втіху розплету.
Наче вишня та, що в’ється,
В тебе вустонька-вуста.
Мова струменем з них ллється,
Мов водиченька свята.
Голос твій, моє кохання,
Наче пісня солов’я,
Що від рання* до смеркання
Душу й серце звеселя.
Руки в тебе, рідна мати,
Довгі, тягнуться знов й знов,
Мов річки, щоб обіймати
Всіх, являючи любов.
Ти одна. Нема такої,
Яко ти, на світі всім,
Любої та дорогої.
Ти лиш – батьківський мій дім.
Хай в які б мене дорога
Раптом не вела даля,
Дому рідного порога
Не забуду ввік бо я.
Адже в серці ти зі мною
І в душі одна лиш ти.
Смерть лиш зможе нас з тобою
Розлучити, розвести.
*Ра́ння – розм. Ранок
Євген Ковальчук, 27. 11. 2019
