було колись: моя хороша подружка
несподівано пише мені в телефон:
приїдь, мовляв, бо я ― така самотня,
мені так нудно й сумно, що біда.
я приїхав негайно; двері були незамкнені;
увіходжу ― страшне! бачу: стоїть моя подружка
в домашніх капцях і в халаті, а в руках у неї ―
дробовик, що цілиться просто мені в макітру.
господи, що сталося? щось пішло не так.
все було занадто добре, щоб тривати довго.
добре, зрозуміло: я виходжу з гри,
все пішло не так, щиро перепрошую.
а ще було: мій друг ― ми разом вчилися,
й жили в одній кімнаті, і все робили разом ―
він був таким, яким повинен бути
найліпший друг, кажу вам: такий вже гуморист!
і ось одного разу ― тоді я склав успішно
якийсь фінальний іспит ― приходжу я додому,
а він приготував мені сюрприз:
дивлюся ― що таке? стоїть в жіночій сукні,
весь розмальований, та ще й великі вії
приклеїв до очей немов заради сміху.
― було. а ще було: я мав таку дружину,
що кращої, напевно, довіку не знайду.
така гарненька, і весела, і розумна!
і господиня; а який варила борщ!
вона задовольняла всі мої потреби,
й відповідала всім критеріям краси.
та сталося, одного дня подяки
телефонує незнайомий чоловік:
йо, телепню, живий? бо ця твоя венера ―
венера ― то було її ім'я ―
заразила мене хворобою лайма.
остерігайся, блазню, а я вже тут подав
до суду, отже сплатиш компенсацію;
а так ― нічого особистого, пробач
too bad too sad, nazareth
https://www.youtube.com/watch?v=KXvE-gvIeoI
І гірко, і смішно.
