Всю ніч у хвіртку стукав вітер,
А дощ підтримував цю гру.
Кидав краплини, ніби бісер.
У ніч таку, хіба засну?
Чому ж тобі не спиться, вітер?
Тебе гнітить щось в самоті?
Чи довго ще терпіть твій витвір,
В твоїм щось трапилось житті?
Прислухавсь вітер, занімів,
Тихенько гілля вже качає.
Невже він слухати умів,
Сказати - слів не вистачає?
Стікають краплі по вікні,
Це їм вторить холодна осінь,
Чомусь не сумно все ж мені,
Можливо, жалко чогось трохи.
Що так летять роки життя,
Не все було, як я хотіла.
У сні іде все в забуття,
Тепер заснуть так й не зуміла.
Та сон миліший над усе,
Повільно він зморив і вітер.
І що болить, у сні - пусте,
На мить якусь цей сон все витре.
Безсоння - це людська реальність,
Думки товпляться у цей час.
Можливо, скаже хтось - банальність,
Та хтось знайде в безсонні шанс...
Холодний вітер сон порушить,
Безсоння думки продовжать.
Нехай тепло зігріє душі,
І любов вернути допоможе.
Гарно, зворушливо та життєво, дорога Надюшко!
Море Вам кохання та душевного тепла!
Чудова твоя поезія Надюшко, хоч і дощ і безсоння, та вмієш ти так все гарно поєднати, що читаєш і не можеш відірватися від твого вірша!!! Нехай щастить тобі сонечко, гарної тобі осені, теплого Бабиного літа і всіх земних благ!!!
