Жінка – за́вжди трішечки є морем,
Море в дечім жінкою – ледь-ледь.
Ходять хвилі де-небудь в коморі,
Сховані в тендітний пазух мед.
Хвилі почуттів і передсмаку.
Наче над безоднею злощасть
Пасма зачіски над лобом, небораки,
Чайками надсаджено ячать.
Від масних вульгарних плямок жінка
Штормом очищається сама,
У підшкірних безборонних жилках
Закипає гулко ураган.
Там, на дні у пам’яті ховає
Тисячі уламків – хоч кричи,
А надії – риб яскравих зграї
Знову потрапляють на крючки.
Жінка, як і море, так волає,
Та мужі, неначе кораблі,
До душі торкаються лиш скраю –
Нехтують глибини чималі.
Жінка, як і море, просить небо
В штиль послати їй хоча би щось.
Жінка може, навіть як не треба,
Потонути в морі суголось.
***
Женщина всегда чуть-чуть, как море.
Море в чем-то женщина чуть-чуть.
Ходят волны где-нибудь в каморке,
спрятанные в худенькую грудь.
Это волны чувств или предчувствий.
Будто бы над бездной роковой,
завитки причесочки причудной
чайками кричат над головой.
Женщина от пошлых пятен жирных
штормом очищается сама,
и под кожей в беззащитных жилках
закипают с грохотом шторма.
Там, на дне у памяти, сокрыты
столькие обломки - хоть кричи,
а надежды - радужные рыбы
снова попадают на крючки.
Женщина, как море, так взывает,
но мужчины, словно корабли,
только сверху душу задевают -
глубиной они пренебрегли.
Женщина, как море, небо молит,
если штиль, послать хоть что-нибудь.
Женщина - особенное море,
то, что в море может утонуть.
