Я на березі океану, зовсім дешеве бунгало.
Якось на самоті мені завжди солодко.
Цей стан завжди, навіть якщо навкруги музика і люди.
Я чую легкий голос хвиль і пташка закричала.
Кілька силуетів теж блукає по теплому піску.
Хмари збираються в темний згусток, я так хочу потрапити під теплий дощ, одна, і ці теплі краплини на обличчі, головне щоб це не був ні ураган, ні цунамі.
Виявляється мені для щастя потрібна хвилина спокою. Дивна Я людина, не пірнаю з аквалангом, не заходу далі як по коліна у воду.
Не скажу що це 100% страх води, це не бажання робити те що не хочеться.
Так таке недоречне бажання.
Моя свідомість переносить мене куди я цього бажаю.
Така маленька людина, з таким великим світом в середині.
Я не хочу вірити що є пусті люди, як дощовик, ну знаєте такий круглий грибок, хлоп ногою а там пусто.
Всі ми дітьми робили цей "хлоп".
Я завжди не та ким здаюся при першій, або навіть десятій зустрічі.
Я загадка навіть для себе.
Я чую слова що людина мене вже вивчила і знає, я погоджуюся з цим, не хочу доводити що людина вже помилилася, коли це говорила.
В мені бореться дві зовсім різні особистості.
А можливо це демон що сидить в моїх грудях.
Це мій берег, мій океан, і моє дешеве бунгало на такому безцінному острові.
Ці силуети і птахи.
А ураган це той демон що охороняє мою просту душу.
Я ніхто і водночас весь світ.
