Ти прийде́ш, можливо, колись, ну як за́вжди, зранку в четвер,
Ми сядемо там, де зати́шно цвітуть матіоли.
Наші теплі обійми, секунда, мить, ми, «тут» і «тепер»,
Тільки втомлений біль жорстоко шепоче «ніколи».
Ти ска́жеш так звично «скучаю», «приїдеш?», «сильно люблю́».
Посміхнуся у відповідь щиро розлого Тобі.
І все як завжди́ : ні крихти розлуки, ні краплі жалю,
Тільки небо чомусь в недосяжній пекучій журбі.
Ти прийде́ш, сядемо вкупі: і все зрозуміло без слів.
Сильний вітер, зима, матіоли чомусь не цвітуть.
Тільки холод і сніг, і постать Твоя десь там, між вогнів:
Всі зорі на небі Тобі щедро освітлюють путь.
Ти прийди, знову, так привично зранку в четвер, як колись.
Поп'ємо́ запашного чаю з суниць із варенням.
І за нас на землі Ти з неба щомиті сильно молись,
Бо зовсім не знаєм, як зможем у світі без Тебе.
Печально, щемно і гарно... Оксаночко, не зникай, бо кому ж писати такі чудові вірші, як не тобі! З прийдешніми святами! Перемоги і мирного неба! Слава Україні!
Печально, щемно і гарно... 
Оксаночко, не зникай, бо кому ж писати такі чудові вірші, як не тобі! 
