Життя іде повільним, рівним кроком,
По втоптаній, знайомій всім дорозі,
Світ змінює і долі рік за роком,
Майбутнє зустрічає на порозі.
Крокують всі смиренними рядами,
Колонами ступають у життя
І кожен з них очікує на щастя,
Чекає див й чудес від майбуття.
А я ступаю впоперек дороги
Свою стежину навпрошки топчу
Хоч натикаюсь на бугри й канави,
Та я не нарікаю, не кричу.
Стрічаю я життєві перепони,
Що рухатися далі не дають,
Б’ють по душі своїми батогами,
І до минулого кайданами кують.
Я не зважаю на подерті терном рани,
Іду вперед, а що там, де мета?
І все частіше з смутком помічаю
Що змінююся, я уже не та…
Научена своїми помилками,
Я висновків для себе не роблю,
Й відповісти не можу на питання:
Кого ж на цьому світі я люблю?
Гарнi рядки, Iнно. Точно ви пiдмiтили, що життя - це далеко не казка i важких, неприемних моментiв у ньому теж вистачае. Та дуже засмучуватися через це не варто, бо усi труднощi тимчасовi.
Тiльки от може вам 13 рядок, аби римованiше звучало, трохи змiнити - "Вкриваеться мое життя й снiгами".
"А я ступаю впоперек дороги
Свою стежину навпрошки топчу,
Хоч натикаюсь на бугри й канави,
Та я не нарікаю, не кричу" - отак і доходять до мети. Цікаві роздуми, п.Інно