Від заходу до світанку, або від світанку до ДМБ.
(Мемуарири про армію і не тільки, людям із не стійкою психікою, краще не читати)
Початок
Ця невигадана історія була б не повною, якби починалася в далекому 1988 році, коли її автору надійшов припис з»явитися до воєнкомату. Все почалося на рік раніше. Закінчивши 10 класів середньої школи, я з однієї сторони «домашній» хлопчик, з іншої – патріотично налаштований юнак, з мізками промитими адептами комуністичної партії, зібрав лахи і сівши на потяг Кременчук – Севастополь поїхав вступати до військового вишу.
В дорозі з»ясувалося, що зі мною їде ще один шукач долі. Десь вже після Сімферополю, по вагонам почали шастати військові, перевіряючи документи. З»ясувалося, що ми їдемо в режимне місто і без перепустки чи припису туди зась. Але в нас все було, тож ми благополучно зійшли на вокзалі і почали шукати свій виш. Настрій компаньйона був такий самий, як і в мене. Провести 30 днів на Чорному морі, відпочити, а там як Бог дасть.
А в розкладі у останнього не входило, щоби два земляка зависли в місті «руцькой морської слави» надовго. Це з»ясувалося при перетині КПП училища. Бо два нещасних з міста на Дніпрі (прошу не плутати з містом «Дніпро») подавали документи в командне училище, а їх відправили в інженерне училище для підводників.
Уся підсвідомість сказала – НІ. Тож ми вирішили здати іспити, а потім забрати документи і гайнути в цивільний ВНЗ. Тому на питання «На яку спеціальність вас записати?» було питання – «А куди самий високий прохідний бал?» Це виявилась спеціальність Хіміка- Дозіметриста. Він був єдиним спеціалістом на ядерній субмарині, який був з ядерним реактором на «ТИ». В нього був один помічник сержант, і один прямий начальник – командир субмарини. Тож посада була привілейована, на неї була черга з дітей військовослужбовців.
Розчарування на цьому не скінчилися. Купатися в морі ніхто не дозволяв, а в відповідальних за нас офіцерів нічого не клеїлося. Тож керувати нами призначили п»ятикурсника, який вже пройшов вишкіл і чекав на горде звання лейтенанту. Кімнати які виділили для хіміків були на десять чоловік, на відміну від казарм для інших на сто першокурсників (чи менше, але я того вже ніколи не з»ясую). Треба було тільки наповнити порожні кімнати меблями, які старіли на складах неподалік. Тут з»ясувалося, що у відмінника п»ятикурсника кеба варить трохи не так, як треба. Бо принісши п»ятдесят комплектів із сітки-ліжка і пари брилець, на які він тицьнув пальцем, ми побачили, що вони не підходять один одному. Тоді командир запропунував віднести сітки і замінити їх. Але замінити одну сітку можуть дві людини за одну ходку, а 2 брильця один. Про це я сказав п»ятикурснику. Відповідь була в дусі: «А розумні будуть грузити не люміній, а чугуній»…
Мої підозри, що з мізками у випусників не все гаразд стали підтверд-жуватися, коли інші п»ятикурсники розповіли про їхню «автономку». Це вихід у море на субмарині наприкінці навчання. Без нього не можливо стати офіцером. Так от… на камбузі жив собі тарган. І на відміну від інших він був «приручений». Виходив коли всі їли і їв хлібні крохи… А один з п»ятикурників його вбив… Після чого лежав у лазареті… Свої побили… за таргана…
Від цього ставало страшно, але то був тільки початок… Іспити нічим не відрізнялися від шкільних, а у мізках народжувалася думка, що ми у тюрмі.
Щоб якось розвіятися, ми з хлопцямі вирішили піти у самоволку і поплавати у морі. Для цього потрібно було сісти на катер, що слугував маршрутним таксі. Хоча ми були одягнені «по цивільному» та подорожувати треба обережно, що не натрапити на знайомого офіцера. Тож ми почали парами вибиратися «на волю». Першими йшли двоє сокурсників, яких я знав погано, за ними мій земляк з товаришем. Замикав колону я і ще один майбутній офіцер. Раптом середня пара зупинилася, щось вгледівши на землі. То був досить великий жук, фіолетового кольору в сріблясту крапку.
- Не чіпайте його, він отруйний,- вспів сказати я, наздогнавши друзів.
- Чого це отруйний? Запитав один з хлопців і взявши його до рук повернувся назад у мій бік.
В цей час, жук вистрілив в мене отруйною і надзвичайно смердючою рідиною. Очі почали нестерпно пекти і я з дикими криком кинувся до води.
Промивши очі, ми попленталися на пароплав. Забути цю неприємність не давав страшний сморід, що не дивлячись на плавання у морі, протримався до вечора.
Потім була медична комісія, занурення у батискафі на десять метрів під воду і від»їзд до дому, щоб вступити до Радіофаку КПІ. Але то вже інша історія…
ID:
806639
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.09.2018 23:05:52
© дата внесення змiн: 14.09.2018 23:05:52
автор: denyk
Вкажіть причину вашої скарги
|
