І
«Жовтий князь», «Диявола врожай» -
Як тебе в історії не звали…
На людську стежину не ступай –
Їм і так випробувань чимало.
Снився сон з минулого життя:
Я мала, налякана дитина,
Що голодного, заплаканого дня,
Спухла, білий світ ось-ось покину.
Квола мати – зблідла і худа,
Тільки очі на лиці лишились…
І по неї також йде бліда –
Нам, малим, сьогодні смерть наснилась.
Брат мовчить – не вміє говорить –
Ще малий, заледве є два роки,
Але бачу: хоче, хоче жить,
Від могили будучи за кроки.
Не ворушиться, чи спить іще, сестра.
Здохло кошеня біля порогу…
Батьку повернутися б пора –
Краде близ залізної дороги.
Краде батько власний урожай.
Каже, за це дядька розстріляли…
Чуєш, смерте, рано, не ступай
На поріг – на тебе не чекали.
Мама знову плакати взялась,
Бо навчати нас уже втомилась,
Що із хати нам ходити – зась!
Щоби нами інші не наїлись.
Ще торішня в пам’яті весна:
Квіти, яблуні і смачно пахне з печі…
В мами мала бути ще одна
Радість… Тато брав мене на плечі,
У дворі лунав дитячий сміх,
Ми напевно знали, що щасливі!
Квіти мамі сипали до ніг,
Вгадували запахи мінливі.
Тож, навіщо? За який огріх
Зжер усе звірюка-голод лютий?
Що чекає нас тепер усіх
В його пащі з запахом отрути?
ІІ
Тобі хатиною і ліжком стала
Труна, яка сама про те не знала…
Жахлива, темна, наче тінь, німа?
Як вірити, що більш тебе нема?
Труна. Вона від нас тебе забрала.
Труна, яка сама про те не знала.
В останнє, тату, біля тебе, разом.
Нехай не кажуть, що минає з часом
Цей біль. Він назавжди лишиться в серці.
Даремно хай не кажуть – не минеться.
Труна. Крізь неї не побачиш хмари.
Труна. Вона й сама про те не знає.
А ти лежиш і не поворухнешся,
Коханої долоні не торкнешся
І не відчуєш сонячне проміння,
Не гепатимуть в двері сновидіння,
Бо дерев’яна мовчазна труна
З жодних сторін дверей, на жаль, нема.
Не спробуєш на смак щасливі сльози
І не зрадієш Дідові Морозу,
Не подаруєш посмішку ласкаву…
В труні в могилу батька опускають…
Труна – рідна сестра блідої смерті,
Об косу у якої руки здерті,
Прийшла і стала у дворі на варту…
Прокинься, обійми-но мене, тату!..
ІІІ
Братику, маленький мій, не плач,
Краще спи, я знаю, що не смачно…
Із кори й трави один калач
На усіх. Його і взяти лячно.
Хочеш, заспіваю колискову?
Знаю, любий, ще не скоро ніч.
Хочеш, намалюємо корову,
Чи собачку, чи хатинку й піч?
Ми помріємо, що в хатці пахне хлібом,
Що вареники із сиром на столі,
Півників на паличках на втіху
Тато накупив тобі й мені…
Вибач, більш про тата не згадаю…
Не сумуй, він зірочкою став,
І за нами з неба споглядає,
І голодувати перестав.
Сонечко, поспи, моє рідненьке.
Уві сні нічого не болить.
Подивись, як довго вже спить ненька,
Може, її варто розбудить?
Ні, не буду. Хай поспить… Втомилась…
Тата і манюні вже нема…
Тиждень прожила, як народилась,
Та пропала з голоду мала…
Наче кошеня мале, сестричка
«Няв» та «няв» - просила молока…
Більше не побачу її личка…
Що за доля, Господи, лиха?
Та чи встигло миле янголятко
Нагрішить? Мовчиш? Мовчиш, авжеж…
У якім, скажи мені, порядку
Нас усіх до себе забереш?..
IV
Всі сплять: і мама, і молодший братик –
Сопе – іще живий, ще буде жить.
З криниці їм хоча б води набрати,
Гарячку мамі хоч водою збить.
Із неба сипле перший білий сніг…
Для когось – перший, а комусь – останній…
Він чистотою стелиться до ніг.
Сніжино, виконай моє прохання:
Постережи хатинку край села.
Я швидко: по водичку й повернуся.
Слідкуй, щоб у мій дім не забрела
Лиха біда…
- Біжи, я подивлюся, -
Відповідає зірка крижана.
Чи, може, татова вона з небес засланка?
А чи замерзла Господа сльоза,
Що впала на подвір’я спозаранку?
Немає сил, щипає морозець,
Зима іде і дмухає холодним.
Невже таким і є земний кінець:
Замученим, безпомічним, голодним?
V
У криниці хлюпотить вода
Мертва. Мені кинулось у око,
Що на дні вже склала два крила,
Здохла, недоїдена сорока…
Повернусь і снігу наберу.
Він, небесний, хай неспішно тане.
Із нічим додому я бреду,
Може, коли мамі легше стане,
Допоможе. У одвірках братик –
Вперше сперся на обидві ніжки.
Серденько, не можна нам гуляти…
Втім, давай пограємо у сніжки?
Бо, можливо, це останній раз,
Може, день заключний на цім світі…
І чи буде шанс іще у нас
Гратись, як малі, звичайні діти?
Я навчу тебе ліпити сніг,
Я навчу із гірочки з’їжджати.
Мамин голос… зойкнув і затих…
Грайся, я на хвилечку до хати.
Все… Відмучилась… Згоріла… Віджила…
Кинуся до неї – вже не диха…
Я тапер самісінька… одна…
Відтепер у хаті тихо-тихо…
Сонечко, до мами не ходи.
Не збуди. Їй зараз добре стало…
Нам не варто в хату зараз йти.
Загорну тебе у покривало,
На санчата, й повезу катати.
А куди? Сама іще не знаю.
Хочеш, ми поїдемо до тата?
Ні, маленький, мама не насварить.
VI
Лише хрести навколо й мертва тиша.
І перший сніг могили повкривав.
Тут тато назавжди один залишивсь.
Над ним лиш дерев’яний хрест стояв.
Заснуло зайченя мале в санчатах.
Йому насниться матінка жива,
Дерева літні у вбраннях ошатних,
І поле з житом, й молода трава.
Нехай йому хоча б насниться щастя,
Хай мріятиме він, хоча б у сні,
Бо пекло на землі, хай йому трясця,
Щодня по одному зжирає нас усіх.
Я хочу, щоб йому наснилось свято:
Різдво, чи, може, Пасха, чи жнива,
Де ми всі разом за столом багатим,
Де всі живі, Вкраїна де жива,
Не змушена стояти на колінах,
Не скривджена з простріленим чолом,
Де в кожного дорослого й дитини
Ще б’ється серце, сповнене добром!
Я хочу, тату, щоб не тільки снами
І мріями надія в нас жила,
Щоб дійсністю мої бажання стали,
Щоб Україна знову зацвіла!
Я знаю, що тебе не повернути,
Та ти поглянеш із небес на нас.
Як ми радієм, як сміються люди,
Як виросли з малим, як змінить час
Наші обличчя, долі, розуміння,
Або не змінить… Тату, важко жить,
Коли щоночі смерть у сновидіннях
Бажає в спину косу застромить.
А зайченя хай спить, йому так легше:
Не бачити, не чути, не хотіть…
До тебе, тату, ми прийшли уперше
Удвох, кому не час іще спочить.
Що далі, тату? Підкажи! Не знаю…
Я, можна, під хрестом твоїм посплю,
А потім ще малого покатаю,
Як сил хоч трохи я на те знаю…
Ти приголуб мене крилом м’якеньким,
Бо, знаю, янголе, ти поряд, як завжди.
Стрічай на небесах і нашу неньку –
Вона вже мала б, тату, підійти.
І нас, стрічай, бо в завтра я не вірю…
Надвечір нас укриє білий сніг –
Завершиться замучена неділя,
Голодний день, життя, каліка-рік…
VII
Сонечко, поглянь, як гарно стало –
Все осяяне і тепле, і м’яке.
Руку дай, до неба відлітаєм,
Ми полишили земне життя гірке.
Глянь, навколо дивно і красиво –
Церква, поле, хата, рідний двір.
Що за диво? Що за справжнє диво?
Відпустив нас, брате, голод-звір!
Два крила, даровані нам Богом
Віднесуть у царство, вічний рай,
Де боятися не змушені нікого!
Мій маленький, ручку мені дай!
Полетімо між пухких хмаринок.
Між якими сяйво тепле ллє.
Прощавай, хатино і могило!
Нам тепер куди подітись є.
На порозі в вічне Царство Боже
Нас зустріне вся наша сім’я:
Щастячко мале, на тата схоже,
Мама, батько, навіть кошеня!
Ми тепер навіки будем разом!
Нас ніхто не зможе розлучить!
Ти до мами побіжиш одразу –
Обійняти і не відпустить…
Більш не плач, до неба не дістануть
Голод, кривдники, війна, чи інший звір –
Їх самих в могили закопають!
У пекельному їм, сонечко, горіть!
А сюди дороги їм немає.
Їм від крові й скоєних гріхів
Не відмитись, я напевно знаю!
Хай згниють у пам’яті віків.
Послідовникам, повір, наука буде:
Хто посмів знецінити життя,
Тому смерть вгризається у груди,
Тим нема з могили вороття,
Бо життя – найвища цінність в світі,
Не важливо Божім, чи земнім.
Перш, ніж вигадати, люди, лихоліття,
В Біблію на хвильку зазирніть!
VIII
Я прокинусь у холодному поту,
Наберу по телефону маму
Й сина міцно-міцно обійму,
І почую лагідне: «Кохана,
Сон? Не плач! Я поряд, все мине…»
Я в сльозах іще не зрозумію –
Спогади відвідали мене,
Чи пророцтво, а чи сни жахливі?
За вікном посипав перший сніг.
Я на нього довго ще дивилась
І боялась вийти за поріг…
Чи було, чи це мені наснилось?
ID:
789830
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 01.05.2018 13:20:55
© дата внесення змiн: 01.05.2018 22:16:19
автор: Олена Ляшенко
Вкажіть причину вашої скарги
|