Присвячую Ana More, котра повернула мені любов до поезії.
україно
дитя зрошених кочівницькою спермою жовтих полів
біт-покоління російського гніту що ніколи не виродиться
скажи що знають твої мертві ідеологи
про біль асфальтних голубів
котрі зморені розбиті
мов паралітики поміж закритих пабів
шукають життя у вітринах
на трасах
у квартирах де ніколи не гасне збудливе світло
й сумнівних кафе що зачиняються о шостій ранку
у тіндерах
ворк юа
інстаграмних хештегах
агоніях фб-постів
шикуваннях вконтактівських симулякрів
вишукують серед лахміття твітера
у випадкових вигуках крізь прочинені вікна
крихти щастя
хоч знаходять лише прапори
обіцянки
мрії кривавих розправ над жирними депутатами
однотипні пісні
образливі кричалки
повні блювотиння ненависті
і гімни
і гімно.
україно
о лісопильне комуністичних проповідників
батьківщино найвідоміших гультіпак та пройдисвітів
невже ти надієшся що із моєї душі може прорости щось відмінне
від твоєї яблуні контркультури шістдесятників, розбійництва козаків-шибайголів, сифілісних танців католицьких атеїстів над каменярнею, сміху будди на вустах напівзогнилих поеток, що співають собі епітафії латиною, вічних повстань солов’їної й солов’їною наперекір попсу великого русского й інфантильній машині імперіальної культури
невже надієшся
що тепер буду частиною цього популярного божевілля
смиренно споглядати як в сліпоті згораєш
затиснута у лещатах замовчування
де шмагають критиків твого патріотичного психозу
накриваючи смердючі трупи яскравими прапорами
перекрикуючи божевільним фольклором
голосний плач пережованих геніїв твого наспіх народженого молоха.
україно
вигодована марихуаною з берегів дунаю
викупана у стрімкому кокаїновому дніпрі
скажи своїм спітнілим в агонії жадібної єблі дітям
чому усі шматки твоєї ласки
розірвало палюче жовте сонце
розвіяло дужим синім вітром
зажувало у підручники історії за п’ятий клас
залишивши нас голодними до патріотизму
наче 33 та 47 ніколи не кінчались
але під виразками прапорів
усе так само не вистачає їжі
усе так само голодні
що ж, похуй,
мій хліб тепер пиво що уже вічність видихається у зацвілій квартирі
десь попід небом поруч хрущовських гаргулій
курю бонд синій із присмаком дитинства видихаючи білий дим нових хмар
дивлюсь униз і плююсь
на голови заклопотаних рутинним божевіллям мурах
моєї покинутої стражденної
країни.
україно
перегодована кастрованим мистецтвом скотобійня
спермотоксикозний пріапе з обтесаним по яйця хуєм
я танцював на усіх твоїх площах від обгорілого майдану до заквітчаних марсових полів
я ковтав хвилі одеського моря запиваючи бурею закарпатської самогонки
я приборкував норовливий дніпро аби той служив мені водним
я цілувався на мостах над дунаєм та стриєм, дніпром та десною, немишлем та південним бугом,
я виривав людей з рутини вінниці та тернополя, сватав львівських наркоманів із миколаївськими алкоголіками, вигризав людей з-під метро харкова й києва, висмоктував з трясовини луцька й чернігова, цілував священний зад дилерів із червонограда й тримався за ручки з проститутками з-під запоріжжя
я твій свободолюбний пішак котрого свідомі дітлахи порівнюють зі сковородою
але на відміну від
це я намагаюсь спіймати світ
доки той не вислизнув
крізь пожовтілі від курива пальці.
україно
держава стиснута в зажерливе шибарі автострад М, Н і Е
розколота на золоті члени й кришталеві вагіни в закордонних будівлях
коли ти нарешті посміхнешся мені не болотною усмішкою
коли я зможу перестати боятись уробороса твого культурного аскетизму
чому ти така зла до мене й усіх хто хоче насолоджуватись життям
а не виживати в його злісних і сплутаних електромережах
утікаючи наче нефіліми від гавкоту крапель дощу
ховаючись у відсирілих казематах опівнічних барів від перших променів вранішнього виверження сонця
котре має звичку розкрадати амбіції з першим своїм відлунням у зірчастому небі
але подивись на мене
сліз не має
ти навчила мене власним прикладом
як жалюгідно виглядає плач.
але україно
я почуваю себе украй їбано
скурюю дві пачки сигарет у день аби не чути твого запаху
димом зрощую в легенях затуманені ліси
аби у ранішньому рутинному вихорі мімікрувати під вистиглі заводи дезінтегрованої імперії
й кришитись іржею механізмів п’ятилітки
котрі підземні тхори із червоними зірками на лапках
до сих пір вигризають з-під родючого чорнозему
рясно здобреного розстріляними трупами
котрі час від часу повстають зі своїх могил аби налякати дитячі очі в закладах спотворення душ
я випиваю дві пляшки горілки у день
аби не думати твої думки
і засинати не зважаючи на стукіт втомлених сердець котрі трахають мої порепані шибки немов столітні в’язні вождистського безумства
я випалюю три банки трави
та прямую повз запальтованих відлюдників у масках-кабукі
й утікаю спати кудись у землисте колюче поле
щоб про(и)кинутись зранку
живим
живим
живим
а не громадянином.
"на відміну від нього"; "усміхнешся"; "сліз немає"; "який жалюгідний на вигляд плач"; "не думати твоїх думок" або "не думати твоїми думками" або "не думати твоїми думами"
