Він просто вийшов назустріч, не чекаючи, доки вона зверне на нього увагу: трохи втомлена, зосереджена, у душі - повністю роздавлена, але така неймовірно природня, унікальна, прекрасна. Він йшов до неї, чітко усвідомлюючи, що от зараз він здійснює мрію свого життя. Він йшов до неї, бо саме її шукав все життя, долаючи біль, розчарування, неприйняття, долаючи нестерпні муки від зради найближчих і найдорожчих людей. Він йшов до неї крізь бруд, лицимірство, хтивість, жорстокість.
Він майже біг до неї, бо безпомилково відчув: це - вона. Ця тендітна, молода жінка - вона така сама як і він. Вона навіть не уявляла наскільки духовно вона сильна... Вона думала, що зламалась, натомість - стала непереможною. Що могло зупинити його тепер, коли він нарешті зміг її знайти...
Він підійшов до неї впритул і взяв важкі сумки з рук, не питаючи ні дозволу, ні схвалення:
- Куди віднести вам цей вантаж?, - спокійним доброзичливим голосом запитав він.
Було таке враження, що вона геть не здивувалась. Вона довірливо відпустила сумки зі своїх рук.
- Дякую, тут поряд, - усміхнулася вона. Вся. Хіба люди в нашому світі ще так усміхаються: відкрито, беззахисно, щиро, так тепло і сонячно? Вона усміхнулася просто дивлячись у його очі, задерши трохи голову, адже він був на добру голову вище за неї. Ні в кого і ніколи він не бачив такої посмішки, незабутньої посмішки. Посмішки, від якої одразу на серці стає так спокійно, радісно і затишно.
Чи розуміла вона, що відбувається? Чи відчувала вона те саме, що і він? Вона йшла поряд зі своєю долею зовсім спокійна, зовсім не ошелешена, просто йшла (і навіть не здогадувалась?), що цей день, який вона чекала все своє свідоме життя, настав: вони зустрілися. Дві схожі, як близнюки, душі в тілі чоловіка, і в тілі жінки.
Він доніс її речі до будинку, де вона винаймала житло. Він точно знав, що прийде завтра сюди ж і чекатиме на неї.
- Далі я сама, дякую вам,- промовила вона.
Її голос. Він завжди думав, який у неї буде голос. Але навіть його уява не здійснила того, що змогла здійснити реальність. Від її голосу він хотів схопити її в обійми, задушливо цілувати її уста, волосся, її всю. І байдуже, що навколо стільки людей, машин, гамору, буденності.
-До завтра!,- відповів він і навіть не робив спроб кудись іти.
Вона подивилася знову в його очі і спокійно промовила:
-Бувайте.
І зникла в парадному свого будинку.
(Альона Хомко, 2016 "Візерунки матерії")
ID:
775113
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.02.2018 15:48:56
© дата внесення змiн: 04.02.2018 15:48:56
автор: Альона Хомко
Вкажіть причину вашої скарги
|