давно, в доісторичний темний час,
бог-друг стояв самотній десь на березі моря;
його опалило неопалиме зітхання
бога, що нагодився там і тепер тим часом.
і був світанок, і прийшла солодка пісня
якоїсь панни, що співає на світанку:
твій бог пішов, – відтак ти мусиш вчитися
ненавидіти все, чого не розумієш.
ми хочемо знати: чи ми вже народилися,
чи в якомусь материнському лоні досі?
чи ми в виставі пристрастей на волі,
чи просто в тебе в праведному вжитку,
чи в п'яній гульні, що вконтентовує наші душі?
так почалася доба людей.
вони покинули його розбите тіло на піску,
а самі спрямували до неба астрономічну оптику,
де він посміхався з них, диваків,
сидячи там на хмарах.
прийди тепер, зійди на кін,
відкинь обридлі пристрасті,
звий та спряди нам ще багато нових віків, –
і зрони, як не важко, свій гнів
на голову твого сина,
що досі тримає нас в нашім страху
над прірвою на тоненькій нитці.
завіса розвидняється, вистава починається;
на кону – сам власною особою
бог-директор, що пахне лавандою та щурами.
витягнув ще одного, нового кролика з капелюха.
пхикнув та пирхнув, чхнув:
ну, з мене годі. я йду вже,
а ви тут без мене
як-небудь самі дограйте
за твором: scenario, jethro tull
