Я, взагалі то, не майстер теревенити в пусту. Але щось так зашкребло у середині, що не висловитись просто не виходить. Тому користуючись нагодою хотілося б бодай з кимось поділитися цими покритими пилом спогадами.
Коли я був ще зовсім хлопчиськом, мені страшенно подобалась сусідка Лєнка. Вона була років на п’ять старшою і до божевілля красивою. Якщо добре розміркувати, то такі Лєнки є, були і будуть у чоловіків всіх поколінь, часів та народів. Ноги від вух, дупця вища кляса, одним словом, персик. І вона, цілком усвідомлюючи всі переваги, якими її безсоромно наділила природа, крутила хвостиком на право і на ліво. При цьому ласо смакуючи голодними поглядами протилежної статі.
Достукатись до такої самі розумієте,то було ділом честі кожного поважаючого себе парубка.
І, як то кажуть, не був би я Максимом Іващенком якби не знайшов тонкий підхід до цієї делікатної особи (наскільки він був делікатний вирішувати тільки вам).
Сталося це пізньою весною, яка потрохи перетікала у жарке літо. Я окрилений думками про Лєнкині груди, які мені вдалось сповна розгледіти біля річки кількома днями раніше, їхав на велосипеді, тримаючи у правій руці довжелезну вудочку. Сонце сліпило своїми яскравими променями. І я зажмурившись, крутив педалі. Аж раптом хтось випірнув із корчів та кинувся прямісінько під переднє колесо мого вірного товариша. Далі я, як вправний атлет, який півжиття готувався до цього стрибка, перелетів через руль разом із злощасною вудочкою та приземлився на винуватця цієї міні-катастрофи, а зверху своїм вірним плечем нас прикрив мій друг, лупанувши мене педаллю по вуху.
І коли після пережитого страху я потрохи почав приходити до тями , то помітив, що поруч сидить Лєнка, нервово потираючи подряпані коліна та лікті.
- З тобою все гаразд?- вдавано мужнім тоном запитав я.
- Яке гаразд? Ти взагалі дивишся куди їдеш?
- Так це ж ти перша вискочила… - винувато кинув я.
- Ну вискочила. Так, що обов’язково тепер потрібно калічити мене.
- Я не навмисно!
- Не навмисно… Ще б ти зробив це навмисно?! Не знаю. Що б тоді з тобою зробила?!
На тому наша розмова зайшла в глухий кут. Проте проявилася інша не менш цікава річ, після якої все літо мені довелось провести з гіпсом на правій нозі. Але я зовсім не жаліюсь. Бо ж це стало початком того, що мені й уявляти раніше бракувало сил.
Після цього інциденту Лєнка часто забігала до мене у гості, щоб провідувати і підбадьорювати, бо ж за її словами відчувала за собою провинну . І так ми проводили разом багато часу. Ну принаймні значно більше ніж до того. Оскільки було літо – сезон роботи на городах, я часто залишався вдома сам. І в один із таких спекотних літніх днів, ми з Лєнкою лежали у мене в саду, дивилися в небо і гризли «білий налив» так, що сік тонкими цівками стікав по підборіддю.
І чи то сонце голову напекло? Не знаю, кажу так як воно є. Я насмілився доторкнутися її обличчя, щоб зупинити один із потічків. Руки дрижали, по тілу бігали мурахи. На диво, вона не відсахнулась, не відштовхнула мою руку, а як кицька подалась вперед і дозволила огорнути себе в несміливі обійми. Напевно ми були п’яні соками перестиглих яблук чи своїми тілами, і якась невидима *** скориставшись цим, наповнювала наші тіла кип’ятком, який прагнув зірвати кришку. І ми віддались одне одному.
Ось так безсоромно серед пишних крон давно не молодих дерев двоє голих тіл зашарілись під прицільним поглядом всевидющого сонця.
Після всього ми не прикинувшись жодним словом, поспішно натягували на себе нагріті сонцем речі.
Так я став чоловіком. З гіпсом на правій нозі, у старому садку за хатою та з сусідкою, яка виїхала назавжди того ж таки літа і яку я зберіг десь у закапелках своєї пам’яті.
А поки тривало літо. Лєнка продовжувала мене навідувати. А мої батьки жартома почили називати її невісточкою. Від чого вона звичайно відмахувалась. Не зважаючи на мою ногу, ми вправно шукали ідеальну позицію. І мали у тому неабиякий успіх.
Проте за тиждень до того, як мало закінчуватись літо, і мені мали зняти гіпс вона прийшла до мене, замислена і сумна. І сказала:
- Я скоро виходжу заміж…тому змушена їхати…до іншої країни. Ми навряд чи колись ще зустрінемось. І я забороняю тобі мене шукати. Чуєш?Дивись мені у вічі! Ти обов’язково закохаєшся у дівчину, яка годиться тобі за віком . І ще я хочу, щоб ти знав, все було щиро…все. Прощавай…
Вона пішла. Проте все ж помилилась. Ми зустрілись через десять років. Якраз перед моїм весіллям. Було літо і ми випадково зустрілись посеред вулиці, перекинулись декількома словами та розійшлись кожен у свою сторону. Вона, як виявилось, була вже кілька років розведеною. Проте я не впізнав у ній тієї, яка кицькою виверталась у моїх обіймах. Це була чужа жінка. Так, саме чужа…
І ось пройшло багато років. Мої діти вже давно дорослі. А спогади досі несуть мене у те далеке літо, яке завжди буде пахнути перестиглими яблуками і несміливими юнацькими ласками.
ID:
722687
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.03.2017 16:26:32
© дата внесення змiн: 10.03.2017 16:26:32
автор: Сама НЕсвоя
Вкажіть причину вашої скарги
|
