і поки вона, у чорному із мереживом,
цілує мене гіркими від диму губами,
я хочу кричати і бити віконні рами
від того, що все ж мені вона не належить.
і навіть коли її руки, мов дві змії,
ласкавими петлями в'ються довколо шиї,
я розумію: не я, хто її зігріє,
не я, хто на змерзлі долоні вкладе свої,
і тим більше коли її пальці торкають струн
і вона щось співає мені незнайомою мовою,
хай як очманіло мене її голос не сковує -
вона - чужа квітка, я ж - голодранець-дикун,
і все ж коли губи її знаходять мій пульс
і вона так шалено й отруйно мене цілує -
знаю: завтра хоч як не кричав би, вона не почує.
якщо гарно подумати, це - безсумнівний плюс.
