І коли перейду межу,
в останню свідому мить
відпливу в глибину світів,
де сутінкові широти.
Буде швидко пан-Бог
знов подібну людину творить,
щоб думками її заповняти
природні пустоти.
Щоби весь свій талант і себе
присвятити Землі
й тихо згаснути.
Скапати тихим дощем.
Від віконця,
хай у Всесвіт відходять слова ці,
немов кораблі,
а назад відсилають
шалену енергію сонця.
А тоді хай повернуться знову вони
до вінця,
вогняними дощами запалять
ще юну людину.
Бо отій круговерті
не буде ніколи кінця:
ні на рік, ні на день,
навіть ні на єдину хвилину.
